Між двох сил скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Між двох сил


Постраничное чтение книги онлайн Між двох сил.txt

Скачать книгу можно по ссылке Між двох сил.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Володимир Вiнниченко. Мiж двох сил


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



ДРАМА НА ЧОТИРИ ДIЇ

Дiєвi особи:

МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО
ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка
СОФIЯ
ХРИСТЯ
їхнi дiти
МАРКО
ТИХОН
АРСЕН
ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини

СЄМЯННIКОВ
ГРIНБЕРГ
Лiдери большевикiв
МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ
СIНIЦИН
ПОДКОПАЄВ
большевики
СОРОКIН
Красногвардейцi, селяне, робiтники.

Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Українi в початку
1918 року.

_ДIЯ ПЕРША

__
Велика кiмната. Вона одночасно служить i за їдальню, i за робiтню,
кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський
варстат. Тут же дошки, стру-менти теслярськi; над варстатом до стiни
поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату стоїть невеличка
шафа для книжок, яку допiру роблять.

Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з
книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно.
Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва стоїть стiл до писання,
фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд
сею стiною стоїть широка турецька канапа. Над нею старовинний український
килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл,
покритий бiлою вишиваною скатiркою.

Скрiзь на стiнах портрети українських письменникiв, так само прибраних
рушниками.
У п'єсi в основному зберiгається авторська орфографiя.

ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважно
юмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на шиї
зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезаний
темно-синiм поясом. Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться у
дзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чується
голос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i стругає.)
ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м'якими рисами лиця, одягнена в бiлу
блюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шукає по
хатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, їй-Богу! Ну, нема ж,
та й годi! Паню, ти не бачив татової шапки?
ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.)
ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.)
А знаєш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiм
український тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, що
борiдка була бiлява i трошки цапина. А тепер же зовсiм такий, як чотирi
роки назад.
ПАНАС. (Нiби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.)
ХРИСТЯ. Що ти шукаєш?
ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю?
ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так... з
поганого настрою. Менi здавалось, що ти поголився ради приїзду Софiї, щоб
б\ти таким, яким вона тебе знала.
ПАНАС. Ага, а тепер уже не здається?

ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумiється, ти можеш хотiть подобатись Софiї.
Що ж тут такого? Хiба це зараз же повинно значити, що ти в неї закохании?
Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!.. Але даю
тобi слово, я зовсiм так не думаю. Ти вiриш менi? Вiриш? (8u.su.par йому в
лице, ловить руку з струганком.)
ПАНАС. (Смiється.) Ах, ти хитрюга!

ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?

ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку.
А то як прийде Софiя, як закохаюсь у неї, то й не кiнчу вже зовсiм.
ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона приїжджає? Ну, скажи по
правдi. Трошки все ж таки хвилюєшся, га?
ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що знаєш, як повернеться стара
любов? Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка,
живуча. От морока буде!
ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що їй повертаться, коли ти її й тепер
любиш i не переставав усi цi чотирi роки любить.

ПАНАС. (Смiючись.) От-так маєш!

ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женився
тiльки на злiсть їй, i бороду поголив тiльки для неї, i.стоїш тут з
рубанком для неї. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб.
Бiдний талант, загинув через сiм'ю. А Софiя, як же, вiдома артистка
росiйської iмператорської сцени, вона зрозумiє...
ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на неї.) Дитинча, навiщо ти собi
кiгтоньки в серце запускаєш? Га? Навiщо дряпаєш? Нiкому з того абсолютно
нiякої користи немає. Повiр ти менi.
ХРИСТЯ. (Плаче.)
ПАНАС. Так... Додряпалась.
ХРИСТЯ. Ти нiк...коли м.-.мене не любив... Тiльки її... I тепер...
ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька,
цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози через
неї. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапи
будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю її. (Обнiма й
злегенька милує.)

ХРИСТЯ. (Плаче й смiється.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але
менi так болiло ввесь час, так болiло. А тепер, знаєш, легче. Як сказала,
так i легче.
ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить
легче.

Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi,
з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою.
Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за
якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака,
трохи театрально:
- Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.)
Здається, воно трохи не по-українському буде "любощi розводить"? Га?
ПАНАС. По-українському можна все говорить. Не сушiть собi голови.
СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за
граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?
ХРИСТЯ. Та, їй-Богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось
же вона, дивiться. Лежить собi...
ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона.
СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що
звисає майже на плечi, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен?

ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю.
СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну й
поїзди, чи той, потяги ходять тепер, хай їм грець. Ну, нiчого, хай
упораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви,
Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний
край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає й
береться в боки.)
ПАНАС. (Спiває, нiби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже".

СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав своєї. Українець називається.

Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком,
по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна,
дуже довiрчива, наївна.
- А Софiєчки нашої все немає? Чую гомiн та й думала вже, що то вона
приїхала.
СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не знаєш? Прийшла ж од неї
телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Моргає Христi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай
Господи, й упасти можна.
СЛIПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така.
Змалку така була.
СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та
щоб ми вийняли його. Оце стоїмо та й радимось.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш...
СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смiється.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милує, лiтать на цих
еропланах. Нехай уже поїздом їде... (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не
вона ж ото? Ой, матiнки! (Кидається до дверей у сiни й зникає.)

СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софiїн голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде
за Гликерiєю Хведоровною.)
ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона.
Софiвчка, Софiєчка! (Вибiгає.)
ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм
береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочує рукава.
Видно, хвилюється, нiяково про себе посмiхається, не знає, яку позу
прибрати. Гомiн у сiнях стоїть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда
на двеоi.)

Входять всi й Софiя, їй рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена
елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд
кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши Гликерiю
Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер
схвильована, в радiсному пiдняттю:
- I все так само, так само, як було. Навiть є Панас Антонович! Доброго
здоров'ячка? Як ся маєте? (Здоровкається з Панасом.) Господи, такий самий,
анiтрошки не змiнився. Тiльки... Що це тут за дошки? Майстерня?

СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробляє шафи тепер.
Заробiтнi тце, нiж вiршi.
СОФIЯ. Та-ак? Невже?
ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки
всього, Софiє Микитiвно. Ви не лякайтесь.
СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть
фотографiї в черепашкових рямцях. Нi, я мушу їх поцiлувать, вони
надзвичайно милi. (Цiлує рямцi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. I
їстоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт проїхала.

СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонi
четвертого класу, двоє суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на
плечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертий
дихав у шию.

ХРИСТЯ. (Роздягає капелюх i жакет.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки!
СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок.

АРСЕН. Та я ж її через вiкно з вагона вийняв!

СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи!
СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що
нарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Українi, татусю, на нашiй
любiй i своїй тепер землi. I яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш.
(Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас,
дiтей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?
СЛIПЧЕНКО. Буває, дочко, що й старi розуму навчаються. Вiк живи, вiк
учись. А дурнем помреш.
ХРИСТЯ. О, тато тепер таким українцем став, що й нас за пояс заткне.
СОФIЯ. Браво!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж вiн з
тобою не приїхав?
СОФIЯ. (Весело.) А навiщо вiн тут здався, кацап?

СЛIПЧЕНКО. Iменно, так! Оце, видно, справжня українка!
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч i бiдний, i кацап собi, а таки ж твiй
чоловiк рiдний.
СОФIЯ. Еге, мамуню, уже годi. Уже я не "гаспажа Падпругiна", а просто
собi Софiя Слiпченко.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. О! Як же це так?

СОФIЯ. Розвелась. Подала заяву в "Совєт рабочих депутатов", приклала
марку за сiмдесят копiйок, i кiнець. Вiн менi не чоловiк, а я йому не
жiнка. От як тепер, мамцю. (Всi враженi.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жили
мiж собою? Обижав тебе? Чи як?
СОФIЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А тепер
я б все ж таки вмилася.
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справдi! Та ходiм, ходiм! Христю,
ти б помогла!
СОФIЯ. Тiльки от що. Тут до мене зараз має прийти один чоловiк. Я йому
з вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так де
менi його прийняти?
СЛIПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама знаєш.
Пролетарi!...
СОФIЯ. I чудесно... (Дзвiнок.) О, це нiби якраз хтось дзвонить?
Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усiх я вже
попрохаю... (З посмiшкою показує рукою на дверi.)

АРСЕН. (Швидко виходить.)
ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки?

СОФIЯ. Нi, як вiн, то вже потiм. Це хвилин п'ять, не бiльше. Одчеплюсь
та й буду вже вiльна.
АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софiє.

СОФIЯ. Ага... То проси, будь ласка.


Всi виходять налiво. Арсен направо.
Входять Грiнберг i Сємяннiков. Грiнберг в салдацькiй одежi, голений,
кучерявий, лiт 28. Тримається вiльно. Самовпевнено, трошки гаркавить.
Старається буть англiйцем. Сємяннiков - в косоворотцi й пiджаку, з
борiдкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто iнтелiгентський.

СОФIЯ. Доброго здоров'я. (До Грiнберга.) Вибачайте: ви хто? Товариш
Грiнберг?
ГРIНБЕРГ. Да, я Грiнберг.
СОФIЯ. Дуже приємно. А ви, товаришу?

СЄМЯННIКОВ. Моя фамiлiя - Сємяннiков.

СОФIЯ. Чула й про вас. Сiдайте, будь ласка. Сподiваюсь, ви балакаєте
по-українськи? Попереджаю: я нi слова по-руськи не скажу. Я тiльки що
приїхала i так скучила за своєю мовою, що...

ГРIНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински...
СОФIЯ. Але ж ви балакаєте? Товариш Сергiєнко казав менi у Петроградi,
що ви чудесно говорите по-українськи.
ГРIНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот
прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете смiятися з мене за мою
вимову, то я з великою приємнiстю. Я ж сам українець, родився й вирiс на
Українi.
СЄМЯННIКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко
понимаю, а говорить... (Розводить руками й посмiхається.)
СОФIЯ. (Весело.) Ну аби розумiли. А хутко й говорить будете. Ну, так
от, товаришi, я... (Озирається й говорить тихiще.) Я маю доручення з
Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посувається справа.

СЄМЯННIКОВ. Извини
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.