Роботи! скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Роботи!


Постраничное чтение книги онлайн Роботи!.txt

Скачать книгу можно по ссылке Роботи!.txt
1 2 3 4 5
Володимир Вiнниченко. Роботи!


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Вечорiло. В хатинцi було холодно, вогко й темнувато. Брудний свiт ледве
проходив знадвору крiзь маленьке, похилене вiконце й скупо сiрiв по голих,
брудних стiнах, по чорнiй землянiй пiдлозi по всiй убогiй обстановi
"робiтницької кватири".
А Максим все сидiв, обперши голову на стiну й дивлячись кудись за пiч.
В дiрявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по
всьому тiлi давно вже ходили хвмльки дрижакiв, але йому не хотiлось нi
вставати, нi поворухнутися. Хотiлося тiльки сидiти й слухати ту мiшанину з
нудьги, одчаю, злостi й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тiло
якоюсь байдужiстю й млявiстю. Вмить щось голосно й твердо застукало.
Максим байдуже одвiв голову вiд стiни i вже поволi став пiдводитись, коли
дверi розчинились i в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жiноча
постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсi на головi. Поважно
озирнувшись i вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась i стала пильно
дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усмiхнувся й
нервово-поспiшно почав обсмикувати на собi свою синю, аж до блиску
заялозену роботою, сорочку.
- Знов нудитесь? - тихо, але серйозно й строго промовила вояа.
- Як нуджуся? - нiби не зрозумiв вiн i ще ширше усмiхнувся, силкуючись
не зустрiчатись з її серйозним, строгим поглядом великих сiрих очей.

Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потiм також мовчки й серйозно
повернулась, защiпнула дверi на крючок i, одвернувшись вiд його, стала
поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу.
Витягнувши, вона з тим же серйозним i поважним виглядом застiбнулась,
повернулась знов i, поклавши жмут на стiл, мовчки сiла на лаву, мимохiть
протягнувши йому свою, доволi велику, затягнену в чорну рукавичку руку.
Максим поспiшно й нервово-незграбно потряс її й навiть шаркнув одною ногою
по пiдлозi, все так же широко й винувато усмiхаючись.

- Ну, розказуйте, - тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що
сiрiла понад стiною своїм драним бiлим ряденцем.
Максим тiльки нiяково й смiшно якось повiв головою й подивився їй на
капелюх.

- Ну?

- Та що ж я, добродiйко, буду розказувати.
- Товаришу! - пiдвела вона голову i строго подивилась на його. - Я перш
усього не "добродiйка", а "товаришка". Останнiй раз вам говорю, що я для
вас не "добродiйка", а "товаришка Людмила", як ви для мене "товариш
Максим"... Розумiєте?
- Та розумiю, але ж... як же...
- Без "але ж". Це раз. А друге, сiдайте i зараз же розказуйте все...
Менi нiколи, я ще маю справу до вас... Де Сашко?
- На роботi ще.
- I Василь?

- I Василь.

- А ви?

Максим знов усмiхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий
довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свiй
погляд на його губах, на яких грало щось болiсне й безнадiйне, i зараз же
одвернулась.
- Прогнали чи знов самi покинули? - глухо промовила вона.
- Сам, - прошепотiв вiн i хутко подивився на неї. Але вона дивилась
кудись на дверi й не казала нiчого. Максим ще трохи постояв i нерiшуче сiв
на другий кiнець лави. В хатинцi стало тихо. Максим декiльки разiв
подивився на неї, але вона сидiла непорушно, й тiльки видно було, як тихо,
ледве помiтно, хвилювались високi груди її пiд чорною сукнею.
- Товаришко! - нарештi несмiло промовив вiн.
- Ну? - не повертаючи голови, обiзвалась Людмила.
- Ви сердитесь на мене?
- Серджусь.

Максим ще жалкiше усмiхнувся й хотiв щось сказати, але тiльки обсмикнув
сорочку й нервово повiв плечима.
Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. I знов їй щось
гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей
знайомий їй, жалкий i сумний вираз його безпокiйних очей i уст. I знов
вона одвернулась.

- Ну, говорiть же, я ж чекаю, - м'яко прошепотiла вона. - Говорiть все.
Коли покинули?

- Учора.

- Грошi маєте?
- Нi... Так трохи... Маю...
- Товаришу!..
- Їй-богу, маю!
- Покажiть!

Максим, нiяково усмiхаючись, поспiшно засунув руку в кишеню своїх
замазаних, обдрипаних штанiв i, покопавшись, витягнув декiльки срiбних та
мiдних монет.

- Покажiть, - нахилилась Людмила над рукою.
- Три... Вiсiмнадцять... Двадцять вiсiм копiйок! Це, по-вашому, грошi?
- подивилась вона на його з усмiшкою.
- А що ж? - радiсно засмiявся вiн на усмiшку, держачи руку з монетами.
- На два днi буде... - I, знов несмiло подивившись на неї, тихше додав: -
Поки знайду роботу.

- Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати грошi в кишеню.
- Га?

- Не знаю... I знов змовкли.
- Правда, я падлєц, добр... товаришко? - вмить якось роблено, смiливо
промовив вiн i з якимсь викликом в очах подививсь на неї. Людмила хутко
озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свiй здивований
погляд:
- А це ще для чого?
- А хiба нi?

- Не мелiть чортзна-що, - сухо кинула вона й знов одвернулась.
Максим нiяково усмiхнувся й замовк.
- Хоч би заарештували, - помовчавши, знов почав вiн, але вже не
всмiхаючись, а якось задумливо й сумно, протягуючи слова. - Всiх беруть, а
меие... Хоч би скорiше вже. А так вже не можна...
Людмила мовчала.
- Все одно... Я бiльше не можу... Я вже не можу...
- Чого не можете? - тихо кинула Людмила.
- Не можу, всього не можу! - живо повернувся вiн до неї. - Не можу
жити... не можу робити... Все паскудно, погано... Всi такi поганi...
Всi... Ну, скажiть, ну, скажiть самi: то добре, що вони лаються, що вони
замiсть того, щоб боротися, лаються мiж собою, сваряться! I нас сварять...
Он учора один есде каже: "Есери не соцiялiсти, а буржуа". Ну, то добре?
Людмила мовчки дивилась на дверi.
- Хiба так можна? Хiба можна таке говорить? Ми ж соцiялiсти, ми ж за
правду, за все хороше... А самi лаємся... Мiж собою... А робiтники хiба...
Ех!.. Що робiтник? Ви думаєте, що вiн розумiє? Йому говорить есде, а вiн i
вiрить... Не люблю я есде.

- Глупостi говорите!
Максим хотiв щось сказати, але замовк i, помовчавши трохи, тихiше знов
почав:

- Справдi, я той... Я сказав глупость... Коли ж менi так досадно...
Скрiзь сварки, скрiзь нелюбов... Ну, добре, тепер я в українськiй партiї i
ще не знаю, як тут... А коли я був у соцiял-демократiв, а потiм у есерiв,
так... Знаєте, просто всяка вiра пропадає у все... I жити не хочеться.
- Треба самому робити, а не критикувати других, - тихо промовила
Людмила.

- А де робити? Де? - наче тiльки й чекаючи цього, з болем скрикнув
Максим. - Що робити7.. Що?
- Все, скрiзь.
- Де? Серед робiтникiв? Ану, попробуйте! Попробуйте на моєму мiсцi! Ви
думаєте, вони мене слухатимуть? Хiба я iнтелiгент?.. Я такий же робiтник,
як i вони. Та й така робота? Ходить на занятiя та лаять есерiв або есде? Я
не можу вже на занятiя ходити!..
- Я це знаю, - перебила Людмила. - Ви вже, здається, два тижнi як не
приходите нi на одну збiрку.
- Не можу... Вибачайте... їй-богу, так менi скучно... Та я ж уже не
первобитний[1]... Я б хотiв... Я, знаєте, пiду стрiлять когось! - вмить
несподiвано рiшуче скiнчив вiн i вперто подивився прямо в очi Людмилi, що
знов хутко озирнулась до його.

- Ви здоровi, товаришу? - серйозно обдивилась вона на його лице.

- Здоровий, здоровий! - злiсно, голосно заговорив вiн. - Я зовсiм
здоровий! Зовсiм! Тiльки я так уже не можу. Коли я йду на занятiя, я йду
раз у раз нарочно по великих улицях, коли вони всi їдуть у своїх екiпажах
i не бачать навiть мене; я... я б хотiв їх убить усiх!.. Я вже не можу
ходити по улицях... Мене так душить ненависть, що я кусаю собi iнодi
рукав, .щоб не кричати... їй-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не можу!
Знаєте, я бiльше заморюся за день од злостi, нiж од роботи... Бо я,
знаєте, все думаю, що я роблю їм... Я не можу вже робити... Я лучче з
голоду здохну!.. Не хочу на їх, на експлуататорiв своїх, робити... А ви
менi - занятiя! Що занятiя? Що я їм зроблю занятiями? Коли то ще буде?..
Ви дайте менi таку роботу, щоб я знав, що я кожду минуту роблю щось таке,
.що погано для їх. Я хочу такої роботи, щоб я аж упивався, щоб... Дайте
менi таку роботу!..
- Занiмайтесь з первобитними, органiзуйте...
- Ах!.. - з одчаєм перебив вiн. - Я ж... Я ж вам говорю, що вони не
слухають мене... Та я й сам ще не знаю так, як iнтелiгент... Хiба я знаю
що?
- Учiться, - несмiло хинула Людмила. Максим подивився на неї й зiтхнув.

- Не можете? - прошепотiла вона з жалем. Вiн тiльки знов безнадiйно й
жалько всмiхнувся.

- Ну, що ж робити? Що ж робити? - з мукою подивилась вона на його. -
Скажiть, чого ви хочете? У вас є мати?
- Нема.

- Нiкого нема?
- Є в селi батько i брат... Не люблять мене мужики. I я їх не люблю...
Я, знаєте, нiкого не люблю... Я не вмiю любить... Другi там так... i
ходять гулять... до дiвчат... а я не вмiю... Я злий, знаєте... Я всiх
ненавиджу... Я, знаєте, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що...
От i вам не вiрдо... - похмуро скiнчив вiн, i навiть щось вороже й чуже
зачулося в цих словах.
- За те, що я так одягдена? - криво усмiхнулась Людмила й повела оком
по своїй чорнiй добрiй сукнi.
- Нi... Так... Нiкому не вiрю... Настало тяжке й нiякове мовчання.
Знадвору вже ледве пробивався сiренький свiт i, наче знехотя, торкаючись
широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене Максимове
обличчя. I, дивлячись на його, на цей тонкий нiс, на впалi щоки, на
безпокiйнi вузькi очi його, на губи з цим болiсним виразом, на всю постать
його невеличку, нервову, - їй невимовне хотiлось тихо, нiжно провести
долонею по щоцi (неодмiнно по щоцi), приголубити його, сказати щось
радiсне, тепле й зiгнати це тяжке й тужливе з уст i очей.

I вже великi сiрi очi її не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя
її мов укрилось чимсь сумним, i вся постать виявляла якесь безсилля,
непевнiсть i одчай.

- Що ж робити, що ж робити? - якось байдуже, й задумливо, й наче не
тямлячи того, що промовляли уста, прошепотiла вона. Максим хутко повернув
голову й подивився на неї.
- Стрiлять пiду! - злiсно кинув вiн. Вона знов пильно подивилась на
його, але не сказала нiчого, тiльки нахмурилась i не зводила з його очей.
- Вам не хочеться вже жити? - помовчавши трохи, якось рiвно промовила
вона.

- Я боротися хочу! - з силою скрикнув вiн. - Я хочу справдi боротися,
як кличуть всi iнтелiгенти... Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють
нас?

- Та хто обманює? Хто обманює вас? - i собi скрикнула Людмила з мукою.
- Хто вам говорить, що треба йти стрiляти? Учiться, учiть других,
побiльшуйте сили... Хiба ж то боротьба?.. Хiба... Ах, ну, що вам говорити,
коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу... Ви
знервувались... Ви...

- Я не можу... - перебив вiн її, але якось розслаблено й чуло. -
Неможливо так жить... Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не
можу зароблять собi на хлiб, я подлец, я їм чужий хлiб, я такий же
експлуататор, я... Я донесу на себе!

- Що? - зблiдла Людмила.
- Я донесу на себе... Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!
- Ви як хлопчик, Максиме, - тихо усмiхнулась вона болiсною усмiшкою. -
"Донесу", "у тюрму"... Для чого?
- Боротись, активно боротись! Менi нудно, я не маю роботи, духової
роботи!.. Я стрiлять пiду!
- Ну, з вами сьогодня не можна говорити! - вмить розсердилась вона i
гнiвно встала, трохи почервонiвши. - Робiть що хочете!
Максим знов винувато усмiхнувся й собi для чогось встав, дивлячись на
неї жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому
чубовi.

- Можете! Йдiть! - махнула вона рукою на дверi i стала застiбати своє
пальто, не попадаючи гудзиком в петлю й поспiшаючи.
- Ну, а що ж робити?.. Га?.. - несмiло прошепотiв вiн.
Людмила глянула на його, кинула застiбати i раптом чогось страшенно
скипiла:

- Що? А я знаю?.. А ви слухаєте мене?.. Ви думаєте, що менi приємно
дивитись на вас? Хiба ви менi вiрите?.. Я ж "iн-те-лi-гентка!". Я... Ви
самi сказали... Ви думаєте...

I чуючи сама, що говорить якусь нiсенiтницю, вона зупинилась i, круто
одвернувшись, пiдiйшла до вiкна i стала дивитись на улицю. Потарабанивши
трохи дрижачими пальцями по шибi, вона знов повернулась i спокiйнiше вже
пiдiйшла до стола.

- Робiть що знаєте, - роблено байдуже промовила вона. - Тiльки щоб
потiм не нарiкали на мене... Бiльше нiчого... А тепер я маю до вас справу,
- дiловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого
зараз же випало на стiл декiльки аркушикiв паперу. - Iдiть сюди.
Максим хутко й поспiшаючи зiрвався з мiсця й пiдiйшов до стола.
- Через тиждень буде демонстрацiя, - не повертаючи до його голови й
розгортаючи папiрчики, трохи понизила вона голос. - Треба роздавати й
розлiплювати цей тиждень прокламацiї. Вiзьметесь?
- Вiзьмусь, вiзьмусь! Через тиждень? Невже це справдi, добродiйко...
товаришко? - дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.
Людмила хутко подивилась на його i проти волi усмiхнулась. Лице його
свiтилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним i легким; губи
усмiхались так недовiрчиво, але з такою радiсною надiєю, що здавалось,
нiби воно стало зовсiм друге.

- Радi? - не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на неї,
соромливо-щасливо засмiявся i, почервонiвш
1 2 3 4 5



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.