Роботи! скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Роботи!


Постраничное чтение книги онлайн Роботи!.txt

Скачать книгу можно по ссылке Роботи!.txt
1 2 3 4 5
весь, став читати прокламацiю.
Але видно було, що не розумiв нiчого.
- Можете забрати їх i заховати десь, - кладучи на стiл жмут, промовила
Людмила.

- Добре, добре, я заховаю? - радiсно одiзвався вiй вiд папiрчика. - Я
заховаю! Я сьогодня ж i пiду розлiплювати... Можна сьогодня?
- Хоч i зараз.
- Добре, добре. Це, значить, у цю недiлю?
- У цю!

- А чого ж ви менi не сказали зараз же, як прийшли? Я б i не говорив
усього. А то...

I вiн винувато глянув на неї, мов прохаючи вибачення. А вона м'яко
дивилась на його i почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей
i приголубити її, розцiлувати її росло все бiльше й бiльше у грудях i
хвилювало їх.

- Ви не сердитесь на мене? - соромливо й нiяково пробубонiв вiн,
акуратно складаючи прокламацiю.
- Нi, серджусь! - засмiялась Людмила. Вiн глянув на неї й собi
засмiявся.

- А ви дуже боїтесь мене? - додала вона.
- А боюсь! - щиро глянув вiн їй в вiчi. - Ви такi серйознi собi, такi,
знаєте, строгi... А я з вами так говорив.
- Я серйозна? строга? - здивовано пiдняла вона свої трохи широкi брови.
- Хто це вам сказав?
- А ну да, серйознi... Такi... Коли ви вперше стали занiматись нашим
гуртком, я, знаєте, хотiв кидать через вас українську партiю.
- Та-а-к? - криво усмiхнулась вона.
- А потiм... А потiм, - поспiшаючи й мов бажаючи скорiше залагодити
вплив цих слiв, пiдняв вiн трохи навiть голос. - А потiм я побачив, що би
тiльки так, а що ви дуже добрi, тiльки вид такий серйозний... я вже нiзащо
не кинув би... Я потiм через вас i вивчив нашу мову... Спершу я смiявся
навiть, що по-українськи, по-хохлацьки... А потiм, як ви стали говорити з
нами й вияснили все... А особливо, що ви такi серйознi й такi....
iнтелiгентка... говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що
так не можна судить... Всяка мова...
I, заплутавшись, вiн зупинився й став знов складать папiрчики.

- А есерiв бiльше не соромитесь, як вони вас називають "шоманiстом"?[2]
- ледве усмiхаючись, ласкаво спитала Людмила.
Максим пiдняв голову й засмiявся.
- Еге! тепер вони самi просять у мене книжок ер-у-пе[3] . Говорять, що
тут, на Українi, з росiйськими книжками по селах не можна вести роботи.
Позавчора я дав одному з нашої гурткової бiблiотеки... "Дядька Дмитра" i
"Страйк".
- Ну, а зараз вже не хочете йти стрiлять? - серйозно подивилась вона на
його.

- Нi! - також серйозно промовив вiн i твердо, мов пiдкрiпляючи свої
слова, витримав її погляд.
- I в тюрму нi?
- В тюрму? - перепитав вiн. - В тюрму я, мабуть, все одно з
демонстрацiї попаду.

- А-а! Так... - якось протягнула вона, мов догадавшись, i пильно
глянула на його, вмить спитала: - Ну, а скажiть правду: ви це подумали, як
я вам сказала про демонстрацiю, чи просто самiй демонстрацiї зрадiли?
Тiльки правду говорiть!

Максим трохи змiшався.
- Не знаю, не знаю, - стурбовано, нервово потер вiн себе по головi. -
Нi!.. А може. Я знаю тiльки, що я зрадiв, а чого - не знаю.
- Ну, то неважно! - зiтхнула вона, - Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да
все одно.

I вона знов подивилась на його, i знов такою близькою й дорогою була
для неї ця постать, що вона вмить стрепенулась, якось здивовано, злiсно
зiтхнула й голосно вимовила:

- Фу, якi глупостi!
- Що таке? - стурбувався Максим.
- Нiчого, нiчого... Ви коли пiдете розлiплювати? - раптом сердито й
сухо кинула вона.

- Сьогодня ж! - винувато подивився вiн на неї.
- Будьте обережнi! Не налазьте навмисно на арештi Чуєте?
- Нi!

- Потiм через два днi приходьте до мене на квартиру. Ви вже знаєте де.
Тiльки не звонiть, а просто постукайте в стiну. Другий поверх, етаж. Не
забувайте: вiд 6-ї до 7-ї ввечерi. Коли я не обiзвусь на стук, тодi
подзвонiть i говорiть, що ви з пошти до телеграфiстки з запискою.
Розумiєте? Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду...
- Добре, добре.
- Ну, а тепер до побачення! Жду через два днi. I вона знов стала
застiбати своє пальто, дивлячись кудись у вiкно i знов маючи той же
серйозний i строгий вигляд.

- Прощайте! - застiбнувшись, протягнула вона йому руку i, не
озираючись, вийшла з хатинки.

Надворi було ще видко, тiльки якось вогкiше, нiж у хатинцi, й подував
нервовий весняний вiтер.
Вийшовши на уличку, на яку виходило й вiконце "кватири", Людмила пильно
озирнулась на всi боки i, спустивши на лице вуаль, хутко пiшла нагору,
струнко хитаючись своїм повним, рiвним станом. Але не встигла зробити й
десяти ступнiв, як зразу зупинила трохи ходу i стала вдивлятись в якусь
постать, що чогось нерухомо стояла бiля тину й пильно дивилась просто їй в
лице.
"Знов той самий iндивiд", - подумала вона, й страшенна роздратованiсть
закипiла у неї в грудях.
А iндивiд, наче помiтивши це, тихо рушив уперед i, помахуючи паличкою,
тiльки озирався iнодi. На йому був якийсь по колiна жовтий теплий пiджак,
чоботи, картузик i зелений шарф на шиї. Лиця Людмила тепер не бачила, але
пам'ятала тiльки маленькi, нiби жовтенькi оченятка, що бiгали якось на всi
боки, та коротеньке пiдборiддя з кущиками бiлих волоскiв.
Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася. Iндивiд пройшов, не
озираючись, декiльки ступнiв, потiм обернувся й також зупинився.
"Ага", - пролетiло з ненавистю у Людмили, i вона рiшуче стала наганяти
його. Порiвнявшись з його пiджаком i зробивши ще ступiнь вперед, вона
раптом повернула до його голову i з такою силою ненавистi, зневаги й
огидливостi промовила "ш-шпиг!", що iндивiд зупинився, роззявив рота i,
трохи навiть зблiднувши, так i застиг. А Людмила, не озираючись, швидко
пiшла вперед i хутко сховалась за рогом. Тодi iндивiд, мов схаменувшись,
мало не бiгом кинувся за нею, але коли вискочив за рiг, - чорної повної
постатi вже не було на темнiй, глухiй улицi.

Дiйсно Максим змiнився. Вiн уже не сидiв цiлими годинами, байдуже
дивлячись в куток, не усмiхався жалько й безнадiйно, не збирався нi
стрiляти, нi в тюрму. Цiлими днями вiн десь бiгав, з кимсь вiв якiсь
справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цiлий
жмут прокламацiй. Вiн навiть дiстав собi десь якусь кумедну роботу, на яку
ходив тiльки зрання до обiду або з обiду до вечора, так що другу половину
дня ходив уже собi, де знав. А через кождi два днi з'являвся у Людмили. I
хоча так же само, як i перше, нiяково м'яв свiй жовтенький без пiдкладки
капелюх, хоча так само старанно й обережно обходив килимок бiля лiжка,
боячись ступити на його забрудненими, подраними черевиками, хоча й тепер,
як i перше, почував себе трохи не при собi в цiй чистенькiй, затишнiй
кiмнатцi, але тепер, увiйшовши, вiн зараз же, мов бажаючи загладити свiй
вiзит приємною звiсткою, починав ще з порогу шепотiти:
- Усе добре, знаєте... Дiла йдуть добре... Усе як слiд...
Але Людмила зараз же перебивала його, брала з рук його капелюх i з тою
ласкавою усмiшкою на устах, яка робила її серйозне i строге лице зразу
добрим i тихим, мовчки вiшала на кiлок, а йому показувала на стiльчик. I
Максим, хоча так же, як i перше, бережно сiдав, соромливо пiдiбравши пiд
стiлець свої ноги, хоча й тепер iнодi скоса подивлявся на своє дiрявеньке
пальто, але зате на устах його не плакала усмiшка, очi не бiгали з якоюсь
боязкою, винуватою тугою, а навпаки, вiн весь час мав такий вигляд, нiби
ось трохи посидить i має зараз же бiгти до чогось любого, милого й
радiсного. I говорив вiн хоча й поспiшно, й так же нервово, але з щасливим
запалом, з силою й охотою. I Людмила мовчки слухала його, i з уст у неї не
сходила усмiшка, що мов довгими промiннями виходила з очей, що з великих i
сiрих робила їх двома милими, довгими щiлинами з ясним, тихим свiтом
доброти. I мало не кожного разу Максим дивився на цю промiнясту усмiшку, i
щоразу йому хотiлось щось сказати, але вiн тiлько соромливо тупився й
зараз же оповiдав щось друге.
Так, вiн що два днi ходив i рапортував. I кожного разу лице його
здоровiшало, здоровiшало, кожного разу вiн все щасливiше смiявся, й
кожного разу кудись поспiшався, мов боявся упустити щось любе й дороге. I
Людмила не вдержувала його; тiльки, як вiн уже дуже мало сидiв, лице її
робилось знов серйозне, а через те якесь поважне i строге. Тодi великi
сiрi очi її мов ще побiльшувались i мов обливали все трохи смугляве, гарне
лице її строгим i навiть суворим свiтом. Тодi й Максимовi робилось якось
нiяково й холодно й iнстинктивно хотiлось викликати знову усмiшку. I iнодi
це йому вдавалось; i тодi вони обоє радiсно й трохи соромливо смiялись i
щиро прощалися.
А в суботу довго сидiли й все обмiрковували. I хоча лице Людмили не
всмiхалось, але Максим пильно слухав її й, нервово потираючи себе по
головi, весь час промовляв:

- Добре, добре.
А прощаючись, Людмила трохи задержала його руку в своїй i, м'яко
дивлячись на його, промовила:
- Глядiть же, товаришу. Пам'ятайте, що менi дуже боляче буде, коли ви
задурно попадетесь. Дуже боляче... Бо ви дуже хороший i... корисний... Ви,
може, кориснiший, нiж кiльки iнтелiгентiв разом. Здержите ж своє слово?
- Здержу, здержу, от побачите!
- Ну, глядiть!.. Завтра ж чекайте мене там...
- Добре, добре. Тiльки той... - трохи потупився вiн. - Ви приходьте до
дванадцяти, бо... бо...
- Бо що? - засмiялась лукаво Людмила.
- Бо, може, ви спiзнитесь, а я не видержу, як почнуть...
I Максим, прохаючи, подивився на неї-
- Ах, ви ж... Ну, добре...
Максим радiсно й бочком якось висунувся в дверi й, хутко зiйшовши
сходами на улицю, щасливо затупав додому, не помiчаючи за собою якоїсь
постатi, що зараз же тихо посунула за ним.
I другого дня, ще не було й одинадцятої, а вiн уже то стояв на
умовленому мiсцi, то нервовий ходив бiля його й нетерпляче подивлявся на
всi боки. День видався ясний i веселий, i хоча на улицях був скрiзь ще
лiд, побитий на шматки дворниками, але сонце так любо всмiхалось, що
здавалось - стоїть уже справжня весна.

На Крещатику, де призначена була демонстрацiя i бiля якого чекав
Максим, було шумно й людно. З обох бокiв по тротуарах сунули довгi низки
робiтникiв, студентiв, iнтелiгентiв з празниковими обличчями i з якимсь
чеканням в очах. Iнодi стрiйне й рiвно проїжджали козаки з нахабними
пиками, з нагаями в руках i з усмiшками й реготом на устах. Тодi голови
всiх повертались до них i з купи робiтникiв iнодi вилiтала лайка й свист.
Але їх спиняли i всi знов сунули далi, через кожнi п'ять ступнiв поминаючи
полiцаїв, що правильним рiдким рядком стояли бiля кожного тротуару.
Вже було недалеко дванадцятої, а Людмили все не було. Максим стурбовано
крутився i вже декiльки разiв поривався йти, але щоразу зупинявся й з
нетерплячою досадою дивився по улицi.
А демонстранти все пiдходили та пiдходили то парами, то поодинцi, а то
й цiлими валками. I Максим виразно бачив у кожного на лицi якусь блiдiсть
i нервовiсть, а у деяких своїх знайомих робiтникiв навiть щось таке, чого
вiн нiколи перше не бачив. Вiн радiсно здоровкався з ними, iнодi проводив
їх кiльки ступнiв i знов одходив назад, все бiльше та бiльше захоплюючись
i турбуючись.

Вмить десь щось густо загудiло й нiби зачувся якийсь крик. У Максима
страшенно замерло серце; вiн подивився широко розплющеними очима на
робiтникiв, що зразу хутко побiгли кудись, i, мов пiдхоплений якоюсь
силою, зiрвався й побiг собi за ними. Але то проїжджали козаки, i "ще не
було нiчого", як розчаровано подумав Максим.

Коли рiвно о дванадцятiй Людмила прийшла на призначене мiсце, Максима
вже не було, тiльки на розi стояла цiла валка полiцаїв та околоткiв, що з
серйозними напруженими лицями напирали на робiтникiв.
"Не видержав-таки", - пробiгло в головi у Людмили.
Вона тепер була до того серйозна й поважна, що полiцаї й навiть якийсь
околоток поспiшно дали їй дорогу i прикрикнули на робiтникiв, що товпились
густим рядом. Людмила спокiйно пройшла i, пильно вдивляючись пiд кожний
жовтенький робiтничий капелюх, змiшалась з валкою демонстрантiв.
Надходило вже пiв до першої - той час, коли завше звичайно
"починається". На тротуарах було вже повно, так що можна було йти тiльки
туди, куди йшли всi; посерединi улицi вже частiше проїжджали козаки, й
навiть два рази важко й рiвно пройшла рота солдат з кам'яними обличчями i
штиками на плечах. В вагонах трамваїв, на балконах будинкiв, в воротах
дворiв, навiть на покрiвлях сидiла, стояла, навiть висiла публiка з
напруженими фiзiономiями й чекала, голосно розмовляючи i смiючись нервовим
смiхом. В повiтрi носилось щось важке й напружене, в очах горiв якийсь
огонь, розмови велись коротко, нервово й не до дiла.

Людмила, трохи розчервонiвшись, йшла мiж двома студентами i, коротко
одповiдаючи їм, все так же пильно роздивлялась i нiби шукала когось.
- Ви, здається, товаришко, шукаєте когось? - трохи нахилився до неї
студент з лiвого боку; i Людмила, подивившись на його, побачила й на йому
те саме, що бачила на всiх i почувала на собi.
- Так, шукаю одного...
I не встигла скiнчить. Раптом зо всiх бокiв, зо всiх напружених грудей
вилетiв якийсь крик, всi разом побiгли кудись, i Людмила, почуваючи, як в
грудях у неї щось росте, шириться, давить, також закричала й побiгла зо
всiма, спотикаючись i поспiшаючи.

- Дивiться, дивiться! - вмить закричав хтось недалеко, й Людмила,
пiднявши голову, побачила: посерединi улицi, над буйним, густим потоком
голов маяло щось червоне й нiби гордо, радiсно кивало всiм на всi боки.
I Людмилi з маленького горбика було виразно видно, як до цього
червоного, мов до сонця, збiгалось все зо всiх бокiв, а бiля його наче
кипiло й бурлило цiле море. А воно здiймалось все вище та вище i мов
якимсь страшним i таємничим хитанням пiдбадьорювало й подужчувало могутнє
"ура", що нес
1 2 3 4 5



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.