Роботи! скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Роботи!


Постраничное чтение книги онлайн Роботи!.txt

Скачать книгу можно по ссылке Роботи!.txt
1 2 3 4 5
ся зо всiх бокiв, що без всякої свiдомостi вилiтало з
грудей Людмили, що скликало зо всiх бокiв кiнних полiцаїв, козакiв,
солдатiв. I ось видно Людмилi, як, махаючи якимись не то палицями, не то
шаблями, озираючись на всi боки й хвилюючи валку демонстрантiв, летять по
людях три кiнних околотка, щось гукаючи один одному й пильно слiдкуючи за
червоним. Видно, як червоне за кождим їх приступом мов поспiшає й скорiше
має по улицi пiд тисячний крик "ура" i свист та крик полiцаїв. Ось
околотки вже близько. "Ура" мов дужчає, лиця скажено напруженi, а околотки
суворо нахмуренi, шарпаючи коней, одбиваючись вiд рук, що тягнуть їх iз
сiдел, розмахуючи по головах палицями, озираються один на одного й щось
гукають до кiнних полiцаїв, якi десь там, на другому тротуарi, також
б'ють, щось кричать i хвилюють поток.

I Людмилине серце б'ється невимовне; з кождим наступом околоткiв, з
кождим змахом прапору їй хочеться кинуться до його, ухопить та хоч i
впасти пiд шаблями.

I зробилось щось дике й страшне. Червоне хитнулось ще декiльки разiв,
здається, зачепилось за голову одного околотка й десь сховалось; а на тому
мiсцi замиготiли палицi, зачулись стогони, окремi крики, вискочив з валки
без околотка кiнь, налетiли козаки, i невпинна хвиля людей зiм'яла,
спихнула Людмилу й понесла з собою. Вона бiгла, задихалась, якiсь чоботи
давили їй ноги, чиїсь руки штовхали у боки, хтось щось кричав над ухом i
гаряче дихав на шию, а сила все несла її.

"Куди ж ми бiжимо? Куди ж бiжимо?" - лiтало у неї, а ноги проти волi
мусили бiгти. Нарештi стали зупинятись; Людмила, важко дихаючи,
озирнулась. На тому мiсцi, де маяло червоне, вже не було робiтникiв,
тiльки гарцували козаки, а зо всiх бокiв стояли демонстранти i, мов
збираючись з силами, переходили всi в один бiк.

Вмить хтось знову щось закричав; груди знов сколихнулись, i могуче
"ура" знов залунало. I знов кинулись остервенiло козаки i, топчучи,
давлячи заднiх, почали розганяти. I знов усi побiгли кудись. Але бiгли
недовго; якось само собою всi збились до одної величезної, довгої валки,
твердо i спокiйнiше посунули по улицi. Козаки чогось одстали, й замiсть їх
звiдкись взялись солдати i стали йти поруч демонстрантiв, не пропускаючи
нiкого на середину улицi й мов огородивши довгим тином.
Десь затягнув хтось "Дубiнушку", далi обiзвалась "Марсельєза", i хутко
нестрiйний, нерiвний, але повний великої сили спiв став розлягатись по
валцi. Так спокiйно пройшли до рогу одної улицi, що йшла кудись нагору.
Людмила вже почала й собi заспокоюватись i вже навiть з'єдналась з якоюсь
товаришкою, як раптом всi повернули назад i хтось, боляче наступивши їй на
ногу, закричав:

- Козаки за углом!
Людмила хотiла щось спитати, але в цей час захрипiла над нею коняча
твар i щось гостро ударило по плечах.
- Р...разойдiсь! - заревiло у неї над головою, i козак з чорною
борiдкою й гарними кучерями пiд широким картузом знов широко замахнувся
нагайом i зi свистом полоснув ним по валцi. Першi кинулись вбiк, а козак,
пiдбивши тi зiм'явши конем якусь панну в рудiй шапочцi, що щось закричала,
але зразу якось змовкла, скажено почав гатити вправо й влiво тго головах,
плечах, по чому попало.

Людмила важко дихала i, не пам'ятаючи себе, стояла, й дивилась, i не
знала, що робити далi. В той саме час явiдкись вискалило з десяток пiших
полiцаїв i, регочучи мiж собою, стали напирати на збитих до стiни якоюсь
магазину демонстрантiв.

- Р...разойдiсь! Р...разойдiсь! - ревiло зо всiх бокiв. Але розiйтись
було нiкуди, бо з одного боку були солдати, з другого - позачиненi дверi й
вiкна крамниць, а з третього - полiцаї i козаки, що гасали по валцi й
гатили її з якимсь божевiльним запалом. Можна було тiкати назад, але валка
була така густа, що Людмила постановила: краще всього продертись вперед i
мiж козаками вибратись чи живою, чи мертвою на другий бiк рогу. Скинувши з
себе дрижачою рукою капелюх, що весь час тiльки перешкоджав їй, вона з
рiшуче пiднятою, непокритою головою суворо, поважно, твердо стала
продиратись вперед.
- Товаришко! Там козаки! - гукнув їй хтось позаду.
- Я знаю! - озирнулась вона i, блиснувши очима, знов .ще твердiше
пiтала вперед. За нею посунув ще дехто; а коли вона порiвнялася в
полiцаями, що одбивали якимись виструганими палицями всякого, хто хотiв
продертися, А, не звертаючи уваги, стала напирати на них, то вже вся
валка, мов набравшись якоїсь сили, разом тукнула "ура" i з силою наперла
вперед.
- Нiззя! Нiззя! - гукнув було, один полiцай в великою рижою бородою,
одпихаюта Людмилу; але вона раптом скажено кинулась на його, вихватила
палицю i я якiйсь несвiдомiй нестямi стала бити його по головi, по плечах,
по руках i, навiть разiв зо два ударила якогось студента, що кинувся за
нею.
- Ур-р-ра! - страшенно розляглося в переднiх рядах, що бачили цю сцену.

- Ур-р-ра! - покотилося далi.
- Ур-р-ра! - обiзвалося десь там, далеко, на другому кiнцi
демонстрацiї.

- Ур-р-ра! - ще дужче пронеслося знов тут, i веселi полiцаї в один мент
десь щезли пiд могучим напором, i тiльки в деяких мiсцях крутились якiсь
купки та миготiли в повiтрi палицi.
I знов сталося щось дике й страшне. Як демони, налетiли знов козаки.; i
звов збитi демонстранти, розбiгаючись на. всi бокм, падали пiд ударами
нагаїв, одбивалися камiннями, збирались в купки, знов розбiгались i звов
падали, виносячи на руках побитих товаришiв, нашвидку завi'язуючи свої
рани й знов кидаючись туди, де бiльшi купи були, де розлягалось голоснiше
"ура".
Задихана, червона, з розiрваним рукавом, стояла Людмила пiд ворiтьми
якогось будинку i дрижачою рукою витирала пiт на лицi. Бiля неї стояло
декiльки робiтникiв i два студенти i, також важко дихаючи, червонi,
пом'ятi, дивились туди, де тiльки що були.
Тут було тихiше, тiльки "приватна публiка" купчилась та з-за плечей
одно одного дивилась до "центру".
Вмить в "публiцi" зашамоталось, захвилювалось i раптово посунуло назад.

- Когось ловлять! - крикнув хтось.
I за цими словами повз Людмилу пробiгла якась постать в жовтенькому
капелюсi й, пригинаючись, силкувалась утiкти вiд двох полiцаїв, що, тяжко
сопучи, гнались за нею.
"Максим!" - раптом пронеслось у серцi Людмили, i, незчувшись сама, як
зiрвалася з. мiсця, вона пiд здивованими поглядами "публiки" щось
закричала й побiгла за ним. Робiтники и студенти, також щось закричавши,
рванулись, випередили її i вмить разом зупинились. Зробилось щось
незрозумiле. Полiцаї щезли, а замiсть їх на землi валялись якiсь двi чорнi
постатi й щось ловили.
- Сюди, товаришу, сюди! - крикнув студент; i Максим, вже без
жовтенького капелюха, вмить наче виринув звiдкись i, з хрипом, важко
дихаючи, всунувся мiж студентiв i робiтникiв.
- Сiдайте, сiдайте! - схопила його за плечi Людмила i придушила до
землi. Максим не сiв, а впав.
- Держiть, держiть його! - пробiг повз їх полiцай, озираючись на всi
боки з налитими кров'ю очима i з порохом на щоцi
- Туди побiг, господiн полiцейський! Туди! - поспiшно показав один з
робiтникiв в протилежний бiк. - Я сам бачив... Туди!
Полiцай мовчки недовiрчиво озирнув його й побiг далi, а за ним i
другий, шкандибаючи, обтрусюючись на ходу й безсоромно лаючи тих, що
смiялися з його.

- Ах, як добре! Ах, як добре, товаришко! - щасливо шепотiв Максим,
пiднявши голову й дивлячись до Людмили. - Ах, як добре!
А Людмила з нiжнiстю дивилась на його червоне лице, на пiну, що засохла
в кутках губ, на ноздрi, що широко хвилювались, на мокре, розкудовчене
волосся на головi й радiсно-щасливо всмiхалась. А робiтники здивовано
дивились на них i собi починали радiсно усмiхатись i розпитувати Максима.
I вiн говорив їм беззв'язно, хапаючись, перебиваючи себе i звертаючись до
всiх. Коли ж полiцаї вже зовсiм щезли i "публiка" заспокоїлась, то бiля
них уже стала збиратись цiла валка цiкавих i, проштовхуючись, пролазячи
помiж другими, слухали його.

- Ну, годi! - раптом спинила його Людмила. - Ходiм звiдси.
- Ходiм, ходiм! - поспiшно згодився вiн. - Ходiм "туди"! Правда?
- Правда, правда!
Й вони рушили, а за ними й тi, що стояли. I "публiка" розступилась
перед ними, здивовано дивилась i проводжала очима високу, повну панну з
непокритою, чорною, густою косою, й робiтника з червоним, молодим,
щасливим лицем, i всю купу, яка, палко розмовляючи мiж собою, все
побiльшувалась та побiльшувалась.

- А ми дуже неконспiративно йдемо! - засмiялась Людмила, обдивляючись
на себе й на Максима. - Ще заарештують.
- Ну, то що?! - щасливо трiпнув вiн головою. - Хай! Зате ж я їм дав.
Зате ж я боровся! Ах, як добре, добродiйко! - вмить зупиняючись на мент i
дивлячись на неї, скрикнув вiн. - Ви знаєте, що я бив їх так, що аж руки
болять! Я ж, знаєте, одного полiцейського прибив! їй-богу!.. Я вам говорив
це?.. Так, знаєте, i впав... А ви били?
- Не знаю... Може...
- Правда, так наче ви в туманi? От так i я... А серце, знаєте, так
б'ється... А колись же от так i революцiя буде. Правда?.. Тiльки не
скоро... Ах, знаєте, як стидно, як стидно! - вмить з болем перебив вiн
себе i зараз же, хапаючись i наступаючи всiм на ноги, заговорив далi - Ви
втiкали, товаришко?.. Од козакiв?.. Правда, стидно? Правда, боляче так?..
Я, знаєте, хотiв прямо упасти, й хай топчуть... А всi бiжать... А тi
б'ють... Нагайками по лицi... Одному, знаєте, якомусь студентовi вибили
око й арештували зараз же... Мене не арештують: я буду одбиваться до
смертi... Я вже не хочу в тюрму...
Людмила слухала його i, не вважаючи на те, що звертала на себе увагу
всiх, дивилась тiльки на всi боки й бажала тiльки скорiше дiйти "туди".
Проминали знайомi задиханi лиця, хтось iз товаришок i товаришiв студентiв
зупиняв її й щось говорив, а вона тiльки усмiхалась i всiх кликала "туди".
Хутко бiля неї й Максима зiбралась знов велика валка розiгнаних
демонстрантiв i стала з пiснею наближатись до "центру".
А там творилось те саме, що й тодi, як Людмила виривалася звiдти. З
одного боку - стiни улицi, з другого - рота солдат, а спереду й позаду -
полiцаї й козаки, якi то накидалися на валку й били демонстрантiв, то,
гарцуючи, спочивали i тiльки пильно слiдкували згори. Коли вже Людмила з
купою наблизилась так, що їх побачили заднi iз "центру", Максим став
копатись чогось за пазухою, раптом витягнув дрижачими руками якусь велику
червону хустку й, високо пiднявши її, голосно й дзвiнко закричав:
- Геть з самодержавiєм! Хай живе соцiяльна революцiя! Ур-р-а-а!
Людмила здригнулась.
- Що ви робите?! Ви! - здивовано схопила вона його за руку, але пiзно
вже було. Зобачивши червоне, козаки, як звiрi, кинулись до них, i не
встигла Людмила протягнути навiть поперед себе руки, як на неї налетiла
коняча голова, попхнула її, збила з нiг, i Людмила, чуючи, як щось важке й
гостре ступає їй на руку, впала без пам'ятi.
Коли вона прийшла в себе, коли здивовано повела своїми великими очима
круг себе, їй перш за все кинувся в вiчi патрет Миколи II з його риженькою
борiдкою й кирпатим носом.
"В жандармерiї!" - пролетiло у неї.

- Дивиться вже, дивиться... Води! - зашепотiло вмить щось бiля неї.
Людмила хутко пiдвелась. На неї дивились знайомi очi Сивенка, а знайома
невеличка борiдка його заспокоююче хиталась i мов говорила за губами: -
Дивиться вже, дивиться. Води!
- Я в аптецi? - спитала вона, дивлячись на ряд полиць з банками,
пляшками й таким iншим.
- А ви б де хотiли бути? - усмiхнувся Сивенко, щось мiшаючи в шклянцi з
водою, яку принiс йому незнайомий студент.

Людмила сiла, озирнулась. В аптецi вже було темнувато й видно було, що
починало смеркатись. За стойкою стояв якийсь блiдий молодий добродiй i
пильно дивився на неї. Людмила одвернулась, потiм, щось наче згадавши,
хутко повернулась до Сивенка i спитала:
- А ви, товаришу, не знаєте, чи заарештували того робiтника, що був зо
мною в той час, коли я впала? Не бачили?

- Не знаю, товаришко; здається, його також, як i вас, почастували
добре... Болить голова?
- Трохи...
- Де?
Людмила хотiла пiдвести руку i вмить почула страшний бiль.
- Ох! - проти волi вирвалось у неї.
- Тихо, тихо! - затурбувався вiн. - Я перев'язав вам... Не руште, не
руште!.. Зараз я вас посаджу на вiзника й поїдемо додому... Ось нате,
випийте...

- А вже скiнчилось?
- Для вас уже...
Людмила випила зi згагою iз шклянки, ще раз подивилась на блiдого
добродiя за стойкою, й їй здалося, нiби вона бачила його десь.
- Ну, посидьте ж тут, я зараз, - ухопив Сивенко картуза й пiшов кудись
в другi дверi.

- Куди ж ви? - здивувалась Людмила.
- За вiзником.
- Та хiба в цi дверi!
- Тi по случаю демонстрацiї замкненi... - блiдий добродiй усмiхнувся й
одвернувся.

Хвилин через п'ять Людмила вже обережно сiдала на бричку з пiднятою
будкою i серйозно й поважно хитала головою блiдому добродiєвi i
студентовi.
А на улицях ще кипiло. Скакали iнодi козаки, гикаючи й махаючи нагаями;
проїжджали звощики з двома полiцаями, що, обхопивши за стан, держали
якогось студента ябо панночку; вилiтало звiдкись "ура", а за ним крик,
свист i стук копит. Раз навiть бричка мусила спинитись i тихо їхати за
купкою демонстрантiв, якi, очевидячки, тiльки що зiбрались знов до гурту й
гучно спiвали:
На бой кровавый, святой и правый,
Марш, марш вперед, рабочий народ!
Але недовго спiвали. Наскочили козаки, врiзались в купку i зразу
проробили бричцi дорогу. Вiзник стьобнув коней, i бричка, поминаючи
червонi, захопленi лиця демонстрантiв, хутко покотилась вперед.
Тої ж таки ночi Людмила вже чекала жандарiв. Але їх не було нi в ту
нiч, нi в другу, нi в третю.
"Невже так минеться?" - н
1 2 3 4 5



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.