Роботи! скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Роботи!


Постраничное чтение книги онлайн Роботи!.txt

Скачать книгу можно по ссылке Роботи!.txt
1 2 3 4 5
вiрилось їй, але все-таки нiкуди, крiм своєї
контори, не ходила, нiчого не писала й не читала i кожного вечора пильно
обдивлялась по всiх куточках, чи не забула як-небудь чого заховати. Минуло
днiв з п'ять. Все було спокiйно, жандари не являлись. Але не являвся й
Максим. Приходили до неї товаришi, товаришки, приходили тi, що вона бачила
їх на демонстрацiї, приходили й тi, що й не бачила, всiх розпитувала, але
нiхто не мiг їй нiчого сказати.

"Розумiється, заарештували", - порiшила вона й почула, як їй стало
якось нудно i глуха злiсть здавила груди. Навiть злiсть була й на Максима,
i на себе, i на всiх.

Аж ось на шостий чи на сьомий день, перев'язуючи руку, вона вмить
почула знайомий, тихий, несмiлий стук у стiнi.
"Максим", - кидаючи хустку й поспiшаючи, вибiгла вона в сiни й,
одiмкнувши дверi, широко розчинила їх.
- Ви, Максиме? - прошепотiла вона з якимсь дрижанням у голосi.
- Я... - заворушилась якась постать бiля стiни.
- Чого ж ви... Йдiть... Заходьте!
Постать несмiло й зiгнувшись якось просковзнула проз неї й так же
несмiло просунулась у кiмнату. Людмила поспiшно замкнула дверi й хутко
ввiйшла за ним.

- Де ж ви були? Чом не приходили? - зараз же накинулась вона, але,
подивившись на його, раптом спинилась та так i застигла.
Лице його було блiде, якесь запале, й на губах знов грала та сама
жалька, винувата усмiшка, а очi безпокiйно й несмiло бiгали на всi боки.
- Зно-ов!.. - якось тихо й мов пiдтверджуючи й разом питаючи, сумно,
сердито й суворо протягнула вона. - Зно-ов... Максиме! Товаришу!.. Що ж ви
робите? !

- Я, добродiйко, нiчого, їй-богу, нiчого, - хутко й тихо заговорив вiн,
мнучи якогось драного картуза, - Я маю до вас дiло... Я зараз пiду...
- Нiкуди ви не пiдете! - скрикнула Людмила. - Нiкуди, чуєте?! Говорiть
краще, де були?.. Та сядьте!
Максим сiв i, вже не ховаючи нiг, якось занадто прямо став дивитись їй
в очi, нiби збирався щось сказати.
- Ну? Де були?.. Як втiкли з демонстрацiї?
- Та так... Утiк... Я маю до вас, добро... товаришко, дiло...
- Я хочу знать, де ви були! - сердито перебила Людмила...
- Та дома... На роботi... Мене хотять арештувати... Сашку й Василя
забрали... I мене взяли б, та я дома не був тодi... Тепер стережуть. Я
цiлий день сидiв у товариша.

- Може, їсти хочете?
Максим хотiв одмовитись, але, очевидячки, так хотiв їсти, що тiльки
подивився безсило на неї й нахилив трохи голову.
Людмила зараз же схопилась, пiдняла по дорозi покинуту хустку й хутко
вийшла з кiмнати. Хвилини через три вона вернулась уже з перев'язаною
рукою й з хлiбом, маслом та чаєм на тарiлцi.
- Вперед їжте, а потiм будете розказувати, - дивлячись на його, кинула
вона, ставляючи все перед ним i одходячи трохи вбiк.
Максим став їсти. Видно було, що вiн давно вже не їв, бо, ковтнувши
хлiба, зараз же став гикать з неприємним пiдскакуванням i викриком. Це,
очевидячки, страшенно засоромило його, бо густо почервонiв i перестав
їсти, винувато подивляючись на Людмилу, якiй стало також нiяково i до болю
жаль його.
- Чаю сьорбнiть! - нарештi порадила вона. Максим слухняно та поспiшно
вхопив шклянку й дрижачими руками став пiдносити до запеклих i посинiлих
губ.

Людмила одвернулась i стала ходити по кiмнатi, м'яко вiючи своєю
широкою свiтлою блузою i поглядаючи iнодi на Максима, який без неї зараз,
же справився з гикавкою i вже смачно жував хлiб, бажаючи, очевидячки,
скорiше й менше їсти.

- Дякую... - нарештi промовив, утершись рукавом i трохи одсунувшись.
- Ну, розказуйте... - сiла Людмила проти його - Як втiкли з
демонстрацiї.

- Так... Мене не зачiпали...
- Де ж ви були весь тиждень?
- Дома... Сидiв...
- I знов почали нудить?
Максим ще жалчiше подивився на неї й хотiв щось сказати, але нахилив
тiльки голову й почав м'яти картуза.
- Що ж вам ще треба? - тихо заговорила Людмила. - Була ж
демонстрацiя... Ви ж "боролись"... Що ж вам?
- А тепер? - пiдняв голову Максим. - Знов нiчого?.. Знов так?..
Занятiя, збiрки?.. Я ж не можу, добродiйко!.. - I, раптом понизивши голос,
додав: - Я маю до вас дiло...

- Ну?

- Дайте менi двадцять рублiв.
- Нащо це так багато?
- Я поїду в Петербург.
- В Петербург? - здивовано протягнула Людмила й пильно подивилась на
його. Максим знов нахилив голову.
- Чого ви там захотiли?
- Я хочу там... Я хочу там знайти собi роботу... Я вже давно... Нема? -
пiдняв вiн голову i, зустрiвшись з її строгим i суворим навiть поглядом,
змiшався й хутко забiгав очима.
- Товаришу Максиме! Що ви думаєте собi? - тихо почала Людмила. - Що ви
гадаєте? Це ж дурниця!.. Це ж... божевiлля... За двадцять рублiв... Гм...
Та... тут!.. Ну, що вам казати?! Та тут треба сотнi, по двадцять рублiв,
щоб зробити те, що ви хочете, а ви... Дайте йому двадцять рублiв, i вiн
поїде в Петербург!

- Ну то що!.. Я знайду там роботу, а там, може...
- А там вас заберуть, повiсять. От i весь ваш подвиг!
- Не заберуть.
- Ет! Мовчiть краще!
Максим нiяково поворухнувся й задумливо застиг, трохи схилившись
безсило вперед i дивлячись просто себе широкими очима.
Людмила також замислилась i, нiби прокидаючись, iнодi скоса дивилась на
його i знов, зiтхнувши, щось пильно й нахмурившись думала.
- Ну, то я кинусь пiд поїзд... - вмить якось беззвучно прошепотiв
Максим, не ворушачись-таки й не повертаючись, тiльки дивлячись уже не так
задумливо й рiвно.
Людмила хутко повернула до його голову.
- Що ви сказали? - якось здушено промовила вона.
- Пiд поїзд кинусь, - знов беззвучно прошепотiв вiн, не усмiхаючись i
все-таки не повертаючись.
- I вам не сором це казати?.. I ви смiєте називати себе соцiялiстом, i
ви... Йдiть... кидайтесь!.. - спалахнувши, встала вона й навiть показала
рукою на дверi.

Але Максим не ворухнувся.
- Йдiть же!.. - тихiше вже додала вона i, постоявши трохи, знов сiла й
нахмурилась. Пройшло хвилини двi.
- От що, - помалу i якось з натугою почала вона. - Я маю одно
средство... Не хочу брехати... Ви слухаєте? Максим здригнувся i злякано
повернув до неї голову.

- Слухайте!.. Я маю средство... Воно для мене неприємне, але ж... коли
i воно не поможе, тодi... тодi робiть що хочете...
Максим безнадiйно подивився на неї.
- Ви поїдете в село... Чуєте?.. Ви хочете роботи... Там є робота...
Органiзуйте, пропагандируйте, агiтуйте... Там вас слухатимуть... Я хотiла
б, щоб ви були тут, бо ви й тут потрiбнi, але ж... Згоджуєтесь?
- А хiба у вас нема двадцяти рублiв? - похмуро й вороже кинув вiн.
Людмила нетерпляче ударила себе по колiнi:
- Ви краще слухайте!.. За два-дцять руб-лiв нi-чо-го не зро-би-те.
Чуєте?.. Поїдете в село!..
Максим байдуже й дерев'яне подивився на неї i щось, очевидячки, знов
думав.

- Сьогодня ж i поїдете... Замiсть того щоб нудить от тут i тинятись
десь по товаришах, їдьте, зробiть дiло.
- I лiтератури дасте? - сумно спитав вiн.
- I лiтератури, i прокламацiї, i грошi... Все!
- Добре! - байдуже хитнув вiн головою й почав вставати, мов збираючись
уже їхати.

- Куди ж ви? - здивовано подивилась вона на його.
- А хiба це не зараз?
Людмила засмiялась i, схопивши за руку, тихо посадила знов на стiлець.
Вiн покiрливо сiв i слабо й безсило й собi усмiхнувся. Лице йому,
здавалось, ще бiльше зблiдло й навiть пожовтiло, а руки й очi нiби згубили
тепер нервову затурбованiсть i виглядали якось мляво й ще жалкiше.
- Не дивiться, я переодягнусь, - зiтхнувши, встала Людмила й перейшла в
другий куток кiмнати. Максим поспiшно всiм тiлом одвернувся в другий бiк i
застиг.

Переодягтись, Людмила запнула лице густим чорним вуалем, дiстала з шафи
якийсь iнший, нiж звичайно носила, капелюх i низько надiла його на лоба.
- Я пiду вперед, а ви ступнiв на двацять йдiть за мною, - почала вона
шепотом. - Чуєте?.. Та повернiться, вже можна.
Максим також поспiшно повернувся й навiть встав.
- Я буду йти попереду, а ви позаду... Та глядiть, щоб за нами не було
шпига... Якщо примiтите, кашлянiть три рази пiдряд... Розумiєте?.. Потiм я
зайду в однi ворота (це недалеко)... ви йдiть за мною... Там вам дадуть
все... i грошi, i адреси, куди їхать... Аби тiльки дома захопити... коли
не буде дома, вертайтесь i все-таки йдiть за мною. Чуєте?
- Чую, - прошепотiв Максим.
- Ну, ходiм.

Вийшовши на улицю, Людмила трохи постояла бiля ганку, пильно
вдивляючись у всi закутки, потiм хутко рушила й, не озираючись, пiшла по
тротуару. Хвилини через двi вийшов i Максим i, густо й часто переступаючи
ногами, озираючись i зупиняючись, майже бiг слiдом за нею. На улицi було
темно й вогко, тiльки лiхтарi проривали темряву та з деяких будинкiв
падало ясне свiтло на дорогу.
Спершу Максим пильно озирався, придивлявся, але чим далi, то йшов
тихiше й тихiше i, як видно, забував навiть про темну жiночу постать, що
хутко йшла попереду. Потiм, наче згадавши, пiдiймав голову, стурбовано
дивився вперед i мало не бiг за нею. Аж ось Людмила зайшла в якiсь ворота
й зникла. Максим бачив, куди вона зайшла, i, почекавши трохи, озираючись
знов, про-сковзнув i собi туди ж. На якомусь дерев'яному ганку вже чекала
Людмила.
- Сюди, сюди! - прошепотiла вона й пiшла вперед. Якимись темними,
вузенькими коридорчиками, по якихсь сходах, мацаючи руками по стiнах,
вони, нарештi, добились до якихсь дверей, що були, як нащупав Максим,
оббитi нiби кожею. Людмила твердо стукнула два рази, почекала з двi
секундi, потiм стукнула ще раз i знов два рази. За цим зачулась чиясь хода
i в дверях заторохкотiв ключ.

- Свої, свої, одчиняйте, - зашепотiла Людмила, як тiльки дверi злегка
вiдчинились i звiдти виглянула якась голова в окулярах. - Боялась, що не
захоплю вас дома. Познайомтесь, - хитнула вона головою, коли Максим
несмiло вступив за нею в кiмнату i трохи зажмурився вiд свiтла.
"Окуляри" протягнули йому руку й щось пробурмотiли. Максим поспiшно й з
нiяковiстю потряс її й нiчого не сказав.
- Йдiть сюди! - шепотом покликала Людмила "окуляри", одходячи в другий
куток. - А ви сядьте! - кинула Максимовi.
Максим озирнувся i, обережно знявши якусь одежину з стiльця й поклавши
її на скриньку, сiв i став роздивлятись. Кiмнатка була невеличка,
студентська i якась через край нечепурна. На кiлках висiла шинель,
студентський картуз, якiсь штани i бiльше нiчого. Пiдлога була брудна,
стiл з розкиданими книжками й паперами чогось похилився й спирався одним
боком на спинку стiльця.
"Нiжки одної нема", - догадавсь Максим i, чогось зiтхнувши, став
дивитись на Людмилу й студента. Вони стояли до його в профiль, i йому було
виразно видно серйозне i строге око Людмили, що хутко щось говорила, i
руденьку борiдку "окулярiв", що мовчки й також серйозно слухали її.
- Ну? Добре? - мов кiнчаючи, голосно вже спитала вона.
- Добре... Менi все одно... - згодились "окуляри" й зараз же вийшли
кудись в другi дверi.

- Поїзд iде на Самiйлiвку в пiв до десятої... Ви спершу поїдете в
Самiйлiвку, - повернулась Людмила до Максима. - Тепер ще й дев'ятої
нема... Зараз принесе грошi, "бумажки" i... все розкаже вам... Повинен був
другий їхати, а тепер ви поїдете.

- Добре... - байдуже прошепотiв вiн.
Людмила глянула на його, подержала трохи на йому свiй погляд i,
одвернувшись, почала задумливо ходити по кiмнатi.
Через якийсь час "окуляри" вернулись, щiльно причинили за собою дверi
й, пiдiйшовши до столу, поклали на його якийсь пакунок, обв'язаний
шпагатом i акуратно загорнений в папiр.
- Тепер слухайте... - густим басом звернулись вони до Максима, який
зараз же встав i поспiшно наблизився до столу. - Це... пiде все... в два
села, - розгортаючи пакунок i виймаючи якiсь книжечки, зашепотiли
"окуляри". - Це повинно бути доставлено в Самiйлiвку, а це... бачите?.. це
в Кам'янку. Їхать будете на станцiю Вахристу... Коли приїдете, вийдете на
перон...
Максим хитав головою, слухав i навiть шепотiв iнодi губами, повторяючи
назвисько або адресу. А Людмила все ходила по кiмнатi, заклавши руки за
спину й дивлячись iнодi на його глибоким м'яким поглядом.
- Вже? - нарештi пiдiйшла вона до них.
- Зараз... Попрохаєте Василя, щоб дав вам селянську одежу... Грошi
тратьте обережно... Коли справитесь, зараз же вертайтесь назад i зайдiть
або до товаришки, або до мене... Знайдете мою кватиру?
Максим хотiв сказати, але Людмила, якось хапаючись, хутко перебила:
- Вiн зайде до мене... Тут ще треба... шукати. До мене зайде!
- Менi все одно... - згодились "окуляри" i, поважно винявши гаманця,
стали одлiчувати грошi.
- Тiльки ви там даремно не сидiть, - серйозно звернулась Людмила до
Максима. - Зробите - й назад... Чуєте?
- Добре, - прошепотiв Максим i якось безнадiйно й покiрливо глянув на
неї.

- Нате! - скiнчили "окуляри" й подали декiльки бумажок i одного
золотого. Максим обережно заховав їх в кишеню й взяв у руки клуночок, який
"окуляри" зав'язали в якусь синеньку хусточку, так що здавалось, нiби там
був хлiб або якась їжа.

Попрощались, i Людмила з Максимом вийшли.
- Ну, всього доброго, - зупиняючись бiля ворiт, прошепотiла вона й
протягнула йому руку. Максим подав свою й хотiв вже одняти, але Людмила
задержала її й, помовчавши трохи, додала: - Глядiть же... Через тиждень
чекаю назад... Коли не поможеться "там", тодi... тодi що хочете...
- А тодi грошей дадуть у... Петербург? - живо спитав Максим.
- Як не поможеться "там", дадуть...
Максим несмiло потягнув руку i, визволивши її, хутко сховав в кишеню.

Людмила ще трохи мовчки подивилась на його i, наче скидаючи з себе
щось, зiтхнула й рiшуче промовила:
- Ну, йдiть!..
Максим зараз же рушив i, ще раз озирнувшись, темною тiнню замиготiв по
улицi.

Минуло три днi. Людмила вже рiшуче стала готуватись
1 2 3 4 5



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.