Роботи! скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Роботи!


Постраничное чтение книги онлайн Роботи!.txt

Скачать книгу можно по ссылке Роботи!.txt
1 2 3 4 5
о арешту.
Понаписувала листи знайомим, написала листа старенькому батьковi, в якому
обережно натякала на те, що тепер може всяке бути з кожним", передала
грошi, якi мала, товаришам i навiть написала подання в телеграфну контору
об "отставцi" й порадила однiй товаришцi наготовити друге, щоб захопити
зараз же її мiсце. На збiрки не ходила, до знайомих виходила рiдко, тiльки
iнодi навмисно виходила на улицю й тiшилась двома шпигами, якi зараз же
починали проводжати її.
Й одного тiльки бажалося їй: бути заарештованiй пiсля того, як побачить
Максима й довiдається, як вiн i що з ним. Про самий же арешт думала так,
як думають про щось неминуче, важке, але необхiдне. Але, чуючи навкруги
звiстки, що там заарештували разом трьох, там схопили просто на улицi, там
заманили в "участок" i засадили просто в камеру, їй iнодi не вiрилось, що
її заберуть: занадто вже довго тягнулось це чекання. I навiть iнодi
ставало страшно чогось, подумавши, що її справдi заарештують. Тодi їй
пригадувалось зараз же жалке, винувате обличчя Максима i ставало так
нудно, так безнадiйно, що хотiлось, просто-таки хотiлось в тюрму.
Одного вечора було занадто якось тоскливо. За стiною у хазяйки, в якої
наймала цю кiмнату, хтось тихо грав на п'янiно, щось рiвно й поважно
ходило над головою, й ледве долiтав шум з улицi.
Людмила, серйозна й поважна, з трохи зблiдлим лицем i затягнена в чорну
сукню, сидiла й мовчки слухала гостя-студента, який, очевидячки, почував
себе нiяково й важко, але сидiв все-таки i з робленою жвавiстю оповiдав
щось. Вона iнодi поглядала на його, криво, з натугою усмiхалася, коли вiн
смiявся, i почувала, як нудьга все бiльше та бiльше сковує їй груди.
"Чи пiде ж коли вiн, боже мiй!" - думалось їй. А гость, як буває завше,
чим бiльше почував себе нiяково, тим бiльше хотiв скинути це з себе i ще
бiльше заплутувався.

Раптом зачувся тихий стук у стiнi. Людмила й студент зразу озирнулись i
мовчки стали слухати. Стук повторився голоснiше й твердiше.
- Стукають! - для чогось шепотом промовив студент i питаюче подивився
на неї. Людмила трохи зблiдла, потiм почервонiла й раптово встала. Встав i
гость.

- Це до мене, - нарештi промовила вона якось здавлено i з одчаєм
подивилась на його. А вiн, нiби зрозумiвши, хутко кинувся до своєї шинелi
й, поспiшаючи, став одягатись, промовляючи:
- Я не буду перешкоджати вам... Я колись другим разом...
I видно було, що й сам радий був стуковi. Людмила нiчого не сказала й
нетерпляче тiльки дивилась на його, прислухаючись iнодi й схвильовано
дихаючи.

Коли гость одяг шинель, вона раптом, згадавши щось, хутко вийшла в
сiни, хапаючись одiмкнути дверi, i, прошепотiвши в них: "Сховайтесь
нагору!", знов зачинила їх i повернулась до кiмнати. Гость уже одяг калошi
i, тримаючи картуза в руках, поспiшно протягнув їй руку. Людмила потрясла
її i, щось говорячи, знов одiмкнула дверi на сходи й випустила його.
Студент вискочив, пильно озирнувся, але, не зобачивши нiкого, мов знов
зрозумiв щось, пiдняв з якимсь бормотанням картуза й хутко збiг униз.
Людмила зосталась сама. Коли грюкнули внизу вхiднi дверi, вона хутко
пiдiйшла до сходiв, що йшли на третiй поверх, i прошепотiла:

- Максиме! Максиме!
Зараз же зачулась якась важка хода i на сходах почала спускатись якась
постать в свитi, чоботах i високiй чорнiй шапцi.
- Скорiше, скорiше!..
Постать ще важче застукала чобiтьми i хутко пiшла за Людмилою.
- Бо-о-же! Який вiн!.. - радiсно дивилась вона на його, озираючи з нiг
до голови й тримаючи за руку. А Максим ясно й щасливо дивився на неї i не
соромився, не мняв нiяково шапки у руках i навiть не звертав уваги, що з
грубих чобiт його потрохи стiкала вода на чисту пiдлогу й зоставляла
бруднi, чорнi слiди. Лице його знов пашiло здоров'ям, енергiєю i якоюсь
гордою поважнiстю.
- Та чого ж ми стоїмо тут? - схаменулась Людмила. - Йдiть ближче... Я
хочу роздивитись на вас.
Максим почовгав за нею i так же мовчки, але трохи засоромившись,
зупинився бiля стола й подивився на неї.
- Ах, ви ж хороший! - не витримала вона й ласкаво повела рукою по щоцi
йому. Максимовi стало якось тепло-тепло вiд цього й невимовне радiсно.
- А правда, добре менi? - щасливо засмiявся вiн, подивившись на свиту й
на чоботи.

- Страшенно добре! - скрикнула вона. - Страшенно добре! I, видно, все
добре, га?.. Все, правда?
- Все, - усмiхнувся вiн, але зараз же зробився серйозним i з дiловим,
стурбованим видом, мов згадавши щось, заговорив: - Тiльки я, добродiйко,
не був у Кам'янцi... Тiльки в Самiйлiвцi...
- Чого ж то?

- Так... Бо прийшлось все роздати в Самiйлiвцi... Страшенно мало
дали... Що ж там?.. Двадцять книжечок i сотня прокламацiй. Так же не
можна... Коли ми зiбрались у Василя, так там i сотнi книжок мало б було.
Ах, якi вони, знаєте, всi такi простодушнi! - вмить захоплено перебив вiн
свiй дiловий тон. - Усi такi, знаєте... Мене бiльше всього те, що такi,
знаєте, старики, а так слухають мене... А жаль їх!.. Тiльки говорять, що я
якось кумедно говорю по-мужицьки. Хiба я так погано говорю ще
по-українськи?
- А ви думали, що добре?
- Авжеж!.. I знаєте, що я вам скажу! Якби я не вмiв говорити
по-українськи, вони б i не приняли б мене...
Вони й так, знаєте, косо дивились, що я був одягнений в "панське".
Хм... я в "панське"!.. Уже заклав цiлий гурток... Обiцяють збиратись й
читати... А прокламацiї, знаєте, так подобались, що аж плакали многi...
їй-богу... i я, знаєте, так якось... Теж трохи не заплакав...
- Та ну? - засмiялась ласкаво Людмила й промiняс-тими, тихими очима мов
голубила його.

- Їй-богу! Ну, та що!.. Хiба це погано... А грошей я мало розтратив...
Два рублi i п'ятнадцять копiйок... Треба, знаєте, ще лiтератури й
прокламацiй... У них там була якась лiтература, та вони кажуть, що не
розумiють. Мабуть, есерiв, бо один парубок щось говорив менi... Я
розiбрав, що нiбито "19 февраля"... Щось таке... Погано, що есери
по-росiйськи пишуть. Тут, на Українi... А знаєте, який один розумний
був!.. Вiн уже перше десь читав "Дядька Дмитра". Хоче, знаєте, везти своїм
родичам... Ах, знаєте, скiльки там роботи!.. Я тепер тiльки там буду...
Там на вiк менi буде роботи... Ви менi давайте лiтературу, а я буду
возить... Вони вже й адрес менi надавали... В чотирьох селах уже єсть нашi
люди...

- А в Петербург? - кинула лукаво Людмила.
- Ет!.. Там краще!.. Що Петербург!.. Тiльки бiльше треба лiтератури...
Що ж тут? Зразу розiбрали... Я не хотiв давати всього, так аж просили...
кормили мене, знаєте, i одежу дали. "Ми, - кажуть, - i грошей дамо, тiльки
давайте нам таких книжок".

- Ну, ви вже переборщуєте, здається, - усмiхнулась Людмила.
- Нi! Їй-богу, нi! - палко скрикнув вiн. - Що ж менi?! Їй-богу,
правда!..

- I нi один не подивився косо на книжки?
- Нi! - твердо трiпнув вiн головою, але зараз же, нiби згадавши щось,
тихiше додав: - Був один... Але ж що там!.. Каже, що проти бога грiх iти,
як бог дав, так нам i буде...
- Ага, вже один...
- Ну, то що!.. Я його, здається, уговорив... Ну, то що!.. А хiба нам
кого потрiбно пропагандирувати? Якби всi розумiли, так i пропагандирувать
не треба! Авжеж! - радiсно скрикнув вiн, очевидячки, задоволений знайденим
виходом, i смiливо подивився на неї. Людмила нiчого не сказала.
Максим замовк, потiм зразу стрепенувся й став вставати.
- Куди ж ви? - злякалась Людмила.
- Аякже! - здивувався вiн. - Я ж сьогодня й назад... Я тiльки
лiтератури. А потiм, я хочу у вас попрохати, - трохи другим тоном додав
вiн, - для себе... щось... Тепер я маю багато часу i хочу читати... Я,
знаєте, хочу тепер все знати, як студенти... Тепер це треба...
- Та сьогодия таки й назад? - тихо, не дивлячись на його, серйозно
спитала Людмила.

- Сьогодня, сьогодня... Бо я обiцяв, що зранку прийду знов у Самiйлiвку
i зараз же поїдемо з Василем до його родичiв...
- А яких же вам книжок... для вас?
- Яких?.. Я, знаєте, хотiв би хорошу якусь полiтичну економiю. I щоб,
знаєте, по-українському... Я вже читав деякi... А тепер якби хорошу... А
потiм якби щось по аграрному питанню.
- Добре... - якось сухо й рiвно промовила Людмила, не встаючи i
дивлячись кудись в куток.

- Потiм, може, є щось iз нелегального.
- Добре...

Людмила трохи помовчала.
- А може б, ви завтра поїхали?.. - раптом тихо кинула вона. - А
сьогодня б посидiли у мене. Може ж, бiльше не побачимося... - криво якось
усмiхнулась вона й подивилась на його. - Арештують... А я хотiла б з вами
посидiти... Ви ж мiй ученик...

- Арештують? - прошепотiв вiн злякано.
- Певно... Всiх беруть... А за мною вже давно шпиги ходять...
Зостанетесь?

- Чого ж? Я останусь... Тiльки той... Василь, знаєте... Я останусь...
Людмила подивилась на його, зустрiлась з його стурбованим поглядом,
зiтхнула й рiшуче встала.
- Нi! їдьте сьогодня!.. - промовила вона якось сухо й почала шукати
щось мiж книжками.

- Ось вам... Ось ще... Прочитайте, як хочете! - не обертаючись,
протягнула вона якiсь книжки i, покопавшись ще трохи, тихо одiйшла i знов
сiла на стiлець. Максим обережно засунув книжки за пазуху, помнявся трохи;
на мiсцi й несмiло промовив:

- Я вже йду, добродiйко... Боюсь спiзнитись... А ще треба зайти за
лiтературою.

Людмила стрепенулась i, якось нервово й серйозно попрощавшись,
випустила його на сходи.

В ту ж таки нiч Людмилу заарештували. Коли вже жандармський офiцер
перетрусив все в кiмнатi, не знайшовши нiчого "преступного" (ще й записав
у протокол), коли вже Людмила спокiйно й поважно з виду, тiльки дуже
серйозна й блiда, зав'язувала подушку й бiлизну, один iз жандарiв
нахилився над пiдлогою й став на щось пильно роздивлятися.
- Що там? - спитав офiцер.
- Слiди якiсь, ваше благородiє!.. - пiдвiв трохи зчервонiлу голову
жандар. - Нiби мужицькi...
Людмила хутко озирнулась. Офiцер пiймав це й раптово спитав її:
- А в якiй годинi вийшов вiд вас цей мужик?
- Який мужик? - холодно й вороже скинула вона на його очима.
- Цей, що був у вас... - трохи змiшався офiцер.
- Нiяких мужикiв у мене не було! - зi зневагою кинула вона i знов стала
зав'язувати.

- Хм... - здвигнув плечима офiцер i почав записувати:
"На пiдлозi кiмнати помiтнi були слiди великих мужицьких чобiт з
пiдковами. Арештована одмовлялась i не хотiла вияснити причини слiдiв".
- Прошу пiдписатися! - скiнчивши, звернувся вiн до неї.
Людмила спокiйно пiдiйшла, згорда взяла перо в руки i, прочитавши
додаток, усмiхнулась i пiдписалась.
А гарне, трохи сухе лице її мов на хвилину засвiтилось промiннями й
наче говорило:
"Пiзно! Вiн уже там!"


[1] Ще не зачеплений пропагандою. (Примiт. авт.)
[2] Шовiнiстом
[3] Р.У.П. - Революцiйної Української партiї.




1 2 3 4 5



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.