Сонячна машина скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Сонячна машина


Постраничное чтение книги онлайн Сонячна машина.txt

Скачать книгу можно по ссылке Сонячна машина.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
егкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчує свiтло Макс вiд
нього жмуриться, вiдтрiпує головою назад пасмо чуба й наставляє апарат на
потрiбне число.
- Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс.. Так... Нi, на жаль, прийти
сьогоднi не можу. Нiяк не можу... Що ж робити? Прощай.
Макс одходить од телефону й простягає руку Рудольфовi. Йому треба йти.
А Рудi нехай не сердиться, не дивується i взагалi не звертає на нього
великої уваги. В життi кожної людини iнодi бувають чуднi моменти. Чуднi,
поганi, але часом i хорошi.
Вiн мiцно потискує руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад, бадьоро,
енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторiї. Проводити його не
треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить повертається й тихо каже:
- Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться... чуєш?.. роз'ясни мамi, що
таке моя органiзацiя. Роз'ясни як слiд. Зробиш?
- Добре, Масi. Зроблю.
Макс хитає головою й виходить. По дорiжцi саду чуються його певнi,
твердi, зовсiм нерозвезенi, нелiнивi кроки.
***
Дома вiн довго лежить на маленькiй канапцi, якої не вистачає на весь
його рiст, так що ступнi нiг висять у повiтрi, i час од часу енергiйно,
поспiшно закурює. Потiм схоплюється, перевертає по дорозi стiльця, хапає
папiр i пише.
"Сузанно! Я до Тебе бiльше нiколи не прийду. Моя жага лютує, бурею
стискає мої кулаки, сповнює моє тiло ридаючим одчаєм. Але я з радiстю
пiдставляю себе пiд цю бурю лютi й одчаю.
Я не прийду, Сузанно. Моя жага зцiплює зуби й пiдступно, улазливо,
полум'яними, палючими фарбами малює менi картини Твого кохання, Твого
тiла. Твоєї краси. Моя кров млiє, благальне простягує до мене руки й
ридає. Але я з радiстю слухаю ридання моєї мрiючої кровi, Сузанно.
Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордiсть мужчини,
смiються й глузують iз моєї полохливостi, дуростi й смiшностi. Але я з
насолодою приймаю i смiх, i глум їхнiй.
I яка менi гордiсть, Сузанно, що я з радiстю приймаю їхнiй глум iз
своєї дуростi. I яке щастя менi, що я не розумiю Твоєї краси, прекрасна
Сузанно!
Цiлую Твої нецiлованi мною тепло бiлi груди, вiд яких ридає моя кров, i
цiлую Твої насмiшкуватi очi, вiд яких лютує моя жага, цiлую Твої уста,
Сузанно, твої проклятi й болючо-податливi уста. Всю Тебе цiлую, Сузанно,
але до Тебе не прийду.
I знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є
любов, Сузанно.
Кохання - це зойк кровi, це - бездумний, хижий голод тiла, це - наказ
вiчностi, яка не допускає опору собi. Але кохання саме себе пожирає, як
вогонь, i, коли задоволене, лишає по собi нудний, непотрiбний попiл.
Любов - це iнше лице вiчностi, але це - вростання, вгорання одної
iстоти в другу.
Кохання налiтає зразу, в один момент. I може вiдi йти з такою самою
раптовiстю та легкiстю, як i налетiло.
Любов приходить пiзно, за коханням, пiсля його ор гiй, пiсля жадних
крикiв i лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним
поглядом, з загадковою посмiшкою. Вона приходить в одязi великих
страждань, буденних клопотiв, геройської саможертви i дрiбних, порохнявих
пригод. Вона приходить непо мiтно, але стає всевладною господинею й
вiдходить трудно, з муками, зi смертю.
Кохання, слiпе, дике, з поширеними нiздрями, з скрюченими пальцями
накидається на все, що може йо го задовольнити. Жадне й ненажерне, воно
одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на скiльки виста чить у
нього вогню.
Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки
одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.
Кохання кохає тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому
насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.
Любов любить для любого. I коли її страждання дасть радiсть любому,
вона розiпне себе для цеi радостi.
Кохання є дикий кричущий цвiт, з якого виростає рiдкий рiдкий плiд -
любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт дає плiд.
Наше кохання, Сузанно, є дикий цвiт, з якого не може бути плоду -
любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з
нього гiркий, огидний недоросток.
I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.
Макс"
***
Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн
лабораторiї, а вниз, на стiл, - слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно,
любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi
осiдає фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали
обiйми назустрiч пахощам саду - просимо, будь ласка.
Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то
поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi.
Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно
було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!
Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як
грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.
Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки їх там-от у цей мент кипить i корчиться
на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета
залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi,
поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в
органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять
голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв
наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись
вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання,
кружляння багатомiльйонової мiкробної маси. Вiчне клекотiння боротьби,
заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх
отруйних, убиваючих життя почувань.
А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських
бацил. Найвища, найтонша втiха "вибраних" - це слухання звукiв од стукання
паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча,
але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по
мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння
самих себе. I майже скрiзь - наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого
мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.
I тями їхнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбiльше
вартостей, хто може дати друїим найбiльше свободи, користi, радостi,
щастя, а хто дає найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.
Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе
виступити з своєю зброєю проти безглуздя мiкробiв?!
I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до
апарата.
Червонiє, червонiє дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно,
так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!
I знову доктор Рудольф кидається до камiнцiв, до порошку, до течива,
нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнiвається, вiрить, боїться,
нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого
ждати хоч малесенького результату. Тепер же... всього десять по десятiй.
Десятiй!
I доктор Рудольф умить випростовується. Мiцi ж о десятiй!
Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислухається. Глухий
гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки
рояля - дерев'яних паличок об металiчнi дротики, - нiжнi, мрiйнi, самотнi.
З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обiймами жiнки, вiє в лице.
I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.
Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку,
пiдходить до лампи й гасить її. Може, Мiцi боїться при свiтлi пiдходити до
оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше починає
шугати, обiймає його.
Нi, краще вийти до саду й там ждати!
Там, - у алейцi, пiд кущами бузку, - засiсти на лавi й тихенько, жадно
ждати. I, як тiльки з'явиться, - кинутись, зломити, зацiпити переляк
поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.
I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'їнки вiд вихору,
всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чується в душi, як пiд густим
серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ниє в усьому тiлi. йде
всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова
женщина! Так злодiйкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмiтає
й руйнує цiлi царства.
За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить
автомобiль. Рудольф зiтхає, пiдводиться, намацує китицю бузку, вiдломлює
її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими
дотиками приємно вiдчуваються на повiках i крилах носа.
Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча
туга пiдходить iззаду й обiймає за шию. I непокiйна, жадна знемога
притихає.
Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в
його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною
iстоту, що зветься женщина, її єдину з усiх женщин хоче його туга. Вона
де?
Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смiється,
плаче, спить i не знає, що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як
падає одна планета в другу, коли виб'є призначений законом час.
Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають
копита за муром на вулицi. Тш! Здається, легкий рип крокiв по дорiжцi.
Кров, як випущений рисак, зривається й iз мiсця жене частою, напруженою
риссю. В ухах вiд цього - човгi човг! - нiчого не чути.
Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залiзне, вiдкладає
на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається
слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з
другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов:
шрр! шрр!
Доктор Рудольф нечутно пiдсовується до того краю лави, в напрямi якого
чуги кроки, i засiдає пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то
розпускаються мускули, як кiгтi в кота.
Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але
як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може,
треба було лишити свiтло в лабораторiї?
Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона здається вищою за Мiцi,
стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко
скручуються, шия витягується. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене
через серце.
От уже яснiє над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома,
млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки
ближче!
Постать повiльно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О нi!
Рiвняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок
уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спирає на неї все тiло i,
ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою
все її тiло, вiн закидає його назад i скажено, з сласним, мовчазним
гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки,
переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенiє, потiм починає скажено
вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується
з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але
це ще дужче роз'ятрює хижiсть доктора Рудольфа - лiва рука як дротяною
линвою прив'язує тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби
цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому,
вигнутому, трiпотливому тiлi, шукає, прагне. Проклята сукня! I рука вже на
колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на
атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.
Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний
вихор.
I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затихає.
Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали
безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене,
пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.
I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпається, з
несподiваною силою, що тiльки з'являється в божевiльних, одпихає доктора
Рудольфа й одстрибує до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й
ухопившись руками за вiти. Мiцi круто повертається всiм тiлом до Рудольфа
i, задихаючись, шипучим шепотом видихає:
- Не смiйте! Не смiйте... пiдходити!
Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора
Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз
наставленими рогами, кидається на втекле тiло женщини.
- Мiцi!! Стiй!! Чуєш?!
Мiцi вся втискається спиною в кущi, стає вища i владним, злякано
задиханим, грiзним i лютим голосом каже:
- Не смiйте, ви!! Чуєте?!
Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм
тiлом назад, вростає в землю: голос принцеси!
Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом
кидається в алею й зникає в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.
Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи
навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено,
дурнувато посмiхаючись у темрявi алеї, вiн машинально долонею розмазує пiт
на пашучому лицi й трудно, затихаюче дихає. Потiм обережно, майже
навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрадається до оранжереї.
Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн,
не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо,
боячись рипнути, сiдає на нього. На лицi його все так само чутна
розгублена, дурнувата посмiшкiї, а все тiло ослаблено, знесилено опадає.
Вiн, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догор
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.