Сонячна машина скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Сонячна машина


Постраничное чтение книги онлайн Сонячна машина.txt

Скачать книгу можно по ссылке Сонячна машина.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
й дивиться в густу,
теплу тьму широкими, враженими очима.
Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжереї чути
легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний
дзвiнок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже
попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову
нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена
тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.
Рудольф глибоко зiтхає й безсило заплющує очi. I зразу ж, як тiльки очi
заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси,
дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi
то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк
горить, i на нього гнучко, сильно надушує плече князiвни. Пальцi дряпають
груди. Долоня правої руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди,
атласистiстю, i од неї по тiлу розливається таке хвилювання, що доктор
Рудольф сiдає на лiжку, дивиться в пiтьму й знову лягає.
О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась
того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не
буде чим дихнути.
I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне,
надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з
пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iснує? I це її
живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату
обережно мацає себе за подряпанi груди.
I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз
тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала
своє тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала "не смiйте!".
Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв її не можна собi
й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не
закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не
треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь
навiть знав про цю її образу.
Доктор Рудольф раптом розплющує очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж
був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був,
о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема її! Вона вiдповiла,
вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi
сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай
не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли
знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька,
до такої мiри близька, коли самi уста вимовляють "ти", коли з людини
спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдлягає тiльки вiчним
приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!
Доктор Рудольф схоплюється, сiдає на лiжку, лягає знов, i йому хочеться
вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до тої, що
всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й
яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе
в ньому.
***
Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на
грудях сукню, прокрадається терасою. Тiльки б до своїх дверей непомiтно
дiйти!
Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиняє їх,
щiльно зашморгує важкi глухi портьєри, замикає всi дверi, наче має
приймати великого гостя, якого нiхто не смiє бачити. I тiльки тодi швидко
пiдходить до дзеркала.
З дзеркала на неї широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже,
страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками
плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, палає, а
лiва - рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються;
шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний,
дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.
Князiвна Елiза рвучко одсахується од дзеркала. Як обкаляна чимсь
паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зриває з себе все, що на
нiй, i гидливо вiдкидає ногою. Стараючись не глянути на свої голi груди,
ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накидає на себе нiчний одяг.
Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона
побачить своє теперiшнє тiло, що повинна торкнутись до нього руками,
проймає її такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним
чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до неї, швидше гасить
лампу и лягає в лiжко.
За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання
чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i настає темна, густа, душна тиша.
I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од
засiдання, i самотнiсть, - усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось
перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чує, як уся
труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого
неначе все зубами цокоче в нiй.
"Мiцi! Стiй!"
Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплює бруднi,
мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки покоївки, її,
принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящої дiвки, обiймає на дорiжцi
саду.
"Мiцi! Стiй!"
Елiза з одчаєм качає головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим
соромом їй гидко, їй нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно
десь там, усерединi, весь час, само, поза її волею, згадується, тече,
вертається, струїться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо
соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно
випинається, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна
на сценi.
Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зриває з себе все й гола
лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока
палає, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче
лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана
колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.
"Мiцi! Стiй!!"
Князiвна Елiза з одчаєм водить головою по подушцi й не може знайти на
нiй нi одної спокiйної, непам'ятущої, крихiтної мiсцини. А нiч пливе в
задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати
про "те", не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне,
ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як
гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що "воно"
смiє так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!
Князiвна Елiза лягає горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не
торкатись ними до нього, i думає про все, за що може вхопитись її змучена
воля Але "воно" непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висуває i олову,
розсуває їх i знову займає все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi
руки нетерпляче, владно ходять по її тiлу, знову тiло соромно стискається,
знову, все знову.
I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно,
тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об лягає голову, образи
тьмянiють, пал на щоках пригасає. "Те" також тьмянiє, пригасає, в тiлi
з'являється сумний затишок.
I вмить їй пригадується, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно
може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може
пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад.
Неодмiнно пiти.
Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно
важкi, але вона перемагає себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.
I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без
дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим,
зеленкуватим свiтлом. Тунель стає все кривiший, загинаючись то влiво, то
вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза
зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. I їй стає моторошно й
хвилююче солодко.
Вона притуляється спиною до стiни i знає, що зараз iз за виступу
закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але
стiна легко вгинається, i князiвна Елiза входить до величезної зали храму.
Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими
кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони,
i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од
нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних
убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.
Князiвна Елiза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. I
їй стає невимовне соромно й страшно вона - боса, з розпатланим волоссям, у
подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кидається тiкати, але не
може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на неї й
хiхiкають.
I раптом князiвна Елiза помiчає, що з за великих, напiводчинених дверей
киває їй пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чує до неї страшну ненависть, але в
манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що
вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.
Аж ось Мiцi десь iзникає. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi
стоїть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi
аж до обрiю.
Князiвну Елiзу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м'який
гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись
ними до нього.
I зараз же чує, що той "хтось" уже знов коло неї. Але нi страху вже, нi
непокою немає, тiльки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що
вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло неї.
А рiвночасно знає, що цього нiяк йому не можна.
Князiвна Елiза встає, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема
нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями.
Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що вiн десь тут, що вiн
благає знайти її, в неї самої серце стискається вiд страху, що не знайде,
i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i їй
нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi
зразу перестало б бути так тужно й душно.
I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають її ззаду за
плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного
сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його їй не видко.
Вона знає, що вiн пильно-вильно дивиться на неї, i їй стає хвилююче
радiсно вiд того, що в куточках уст його стоїть закручена тонесеньким
хвостиком догори мовчазна посмiшка.
Ця посмiшка починає ззаду все ближче й ближче присуватись до неї,
здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче
лягає їй на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi
солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але
то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в неї переливається така
дивна, не знана ще їй радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплює
його обома руками й жагуче, нестямно притискається до нього. I в той самий
мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що
Елiза страшно кричить до неба i... прокидається.
Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробивається свiтло
ранку. Князiвна Елiза швидко сiдає й здивовано озирається. Але зараз же,
спалахнувши вся, кидається лицем у подушку й натягає на голi руки
укривало.
В пiвсонному тiлi стоїть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором
i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому,
нi гнiву, нi туги, нi тоскної духоти - тiльки одна дивна, повна вдячного
задоволення, глибока радiсть.
Елiза бездумно-щасливо посмiхається й загортається в глибокий, мiцний
сон.
***
Що сталося з її свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?
Слухає й не чує. Вiдповiдає й забуває. Весь час задумується, а в задумi
лице стає дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся починає
червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зиркає на всiх - умить
стає суха, жорстока, вирiвняна.
Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепокоєна,
стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим
поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але
вона, розумiється, абсолютно нiчого не помiчає, тiльки дуже уважна до
Труди. Це Страховище анi на крихту не має такту; дивиться на принцесу на
все око й навiть дурнувато посмiхається, невихована дiвчина.
Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В
лицi їй нiчогiсiнько немає вже дитячого, а голова так само, як на
вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий
граф пильно зиркає на неї з-пiд жовто сивої стрiхи й мовчки уклоняється -
не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на
ньому закрiпилося.
I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть
не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу,
не цiкавлячись i не дивуючись.
Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь
проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?
За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У
кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi,
чекаючi.
Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу
пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе,
неприємне лице, зовсiм як у святої великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого
нема того милого, н
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.