Сонячна машина скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Сонячна машина


Постраничное чтение книги онлайн Сонячна машина.txt

Скачать книгу можно по ссылке Сонячна машина.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
вда?
Пан кондуктор неохоче посмiхається: вiн хотiв би знайти на свiтi такого
чоловiка, який iз приємностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора
тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати їх людям.
- I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад,
далеко приємнiше оце взяти та поїхати в лiс, лягти на травi лицем до неба
й мружитись на сонце. Га?
Кондуктор знову посмiхається - добре тому лежати, у кого їсти є що.
Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням
вслухається в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.
- Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що
їсти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?
Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою
Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик падає вiд того, що
набiгла хмара, ще рач пiдтверджує, що всi люди мусять працювати, щоб їсти.
Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсує обома розчепiреними
руками волосся й ясно, одверто озирає весь вагон. Йому, видно, хочеться
сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його
очi, але вiн стримує себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але
раптом вертається й сильно б'є по плечу кондуктора:
- Пане кондукторе, незабаром ви матимете що їсти. Чуєте? Незабаром
кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!
Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного
калiкуватого чоловiка.
А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий
безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в
свойому маєтку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на
башту повiтряної дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем
палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом
пiрнає в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд
Берлiном; то знову виливається краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi
канали вулиць. Але скрiзь, де вiн є, бiднi дикуни ставляться до нього
однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де
вiн є, вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронiєю й
лукавим, стримано обiцяючим захватом.
За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце
знову приймає його в свої обiйми, знову палко цiлує в розхристанi груди, в
напiвзаплющенi нiжнi повiки очей.
Кондуктор сказав: минулої недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi
товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм
мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз своєї каторги на побачення
з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх їх
разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних
лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi,
заморенi, отруєнi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали
поцiлунки своєї матерi.
За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами,
женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем,
любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.
Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на
тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно їх там, кишить ними старий
лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер.
Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках
свої наївнi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих
родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо
миготять серед спокiйної, мовчазної зеленi.
Тут доктор Рудольф цiлком задоволений своїм маєтком. У зубах травинка,
в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазяїна.
На галявинцi бiля самої стежки в густiй буиностебловiй травi iз
шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона
так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм, її моментально арештували
б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi
закони й звичаї, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв,
сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiчає в його
постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiхається з
його п'яної посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не дивується, коли
шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиняється проти неї
й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалакує:
- Знаменита погода. Що?
- Надзвичайна!!
- А лiс? Га?
- Чудовий!!
Парочка смiється, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо
обнiмає чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши її своїми
грудьми.
А доктор Рудольф радiсно шкандибає далi: молодцi каторжани - все ж таки
вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.
Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт їй
похитує головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться.
Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випускає медовi краплинки
живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одної прекрасної дикунки, що
молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула своїх родичiв, ця не
обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не
повiсить на кущах свої людськi ганчiрочки, поскидавши з себе
залiзобетоновi приписи та закони.
Доктор Рудольф лягає в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять
мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста
радiсть, цiлує пекучо, благосно Велика Мати.
***
Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами
стоїть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому
коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими
шторами вiкон.
За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий,
спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордої, нiжно-бiлої шиї, вiд
погляду на яку стає солодко-тужно. Другий - непокiйний, влазливий,
притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити
князiвну.
Фрiц тихенько надушує на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього,
вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво
зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею
непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.
- ...ваша свiтлосте... дуже треба... загроза... бу-бу-бу... пан
президент... ваша свiтлосте...
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за неї металiчним
контральто виразно чути:
- А це конче потрiбно?
- Шув-шув-шув... пан президент... ваша свiтлосте... Союз Схiдних
Держав...
- Нарада має бути в Лондонi?
Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче,
схиляється то праворуч, то лiворуч.
- Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?
Потилиця рiшуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице
князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить,
як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице.
Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.
- В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд
умовою, що про цей вiзит абсолютно нiхто, крiм нас трьох, не буде знати.
Спина графа робить рух.
- Стривайте, пане графе. Вiзит, пiдкреслюю, має бути цiл-кон
конфiденцiальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм,
моїм i багатьох людей життям. Доля лондонської бiржi повинна бути для нас
осторогою. Навiть у цьо-му домi нi одна душа не повинна знати про цей
вiзит. Отже, коли можете й обiцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о
дев'ятiй годинi вечора.
Граф Адольф низько вклоняється: i може, i обiцяє так зробити.
Фрiц тихесенько причиняє дверi й навшпиньках швидко вiдходить од
дверей.
"Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй
вечора!"
Рожево-золотистий Фрiц спирається об стiну - в нього чудно пом'якли
ноги й пiд грудьми стало тiсно-млосно.
- Фрiце! Що з вами?! Вам погано?
Фрiц швидко розплющує очi: вся в бiлому з голови до нiг, наче в пiнi,
стоїть перед ним графiвна Труда. Перламутрово-смуглява, мiцна, туга шия
рiзко-темно вирiзняється на тлi мережаної пiни. Очi з-пiд крисiв бiлого
капелюха здаються величезними, переляканими.
Посiрiле лице Фрiца спалахує вогнем.
- Нi, нiчого. Я так... Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоняється й
швидко сходить униз, чуючи на своїй спинi здивований погляд темно
бронзових пiд бiлим капелюхом очей.
"Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!" В себе в кiмнатцi
Фрiц сiдає на лiжко й долонею витирає пiт iз лиця Завтра о дев'ятiй вечора
цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота
моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними
руками, з оцими ослабленими колiнами - всi завтра о дев'ятiй годинi
вечора...
Фрiц схоплюється й iз жахом стає посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень
iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем
асфальтове подвiр'я, а в куточку в холодку длубається улюблениця-квочка з
курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала,
якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона
голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною
силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату.
Фрiц поспiшно замикає дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить
до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька
металiчна коробочка. Коли вiн брав її вiд Тiле, вона хвилювала, вiд неї
було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона
не була дiйснiстю. Тепер же це є реальна, металiчна плескувата коробочка з
нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить
окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим
будинком, то через мент од будинку будуть тiльки руїни. I тепер - це в
страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч!
Фрiц засуває шухлядку й вражено озирається- невже вiн зараз буде
телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi має бути?!
I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в
руки апарат, надушує гудзика звичайних цифр i слухає. Знайомий голос:
- Гальо!
Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить:
- Завтра о дев'ятiй вечора "дядько Самуїл" має бути в "красунi".
Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений,
жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова.
Негайно приїхати!
Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все
буде.
Вiн довго в задумi стоїть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву
голову. Вiтрець злегка гойдає завiску, таку собi просту, звичайну завiску
з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито,
заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиляє дзьоб до землi,
кумедно воркоче - i до неї тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними
плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки!
Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво
помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража - графiвна
Труда знов їде кудись на всю нiч.
Так, ясно, просто, звичайно, буденно.
Фрiц раптово скидує головою й починає швидко шукати очима по хатi
здається, вiн щось забуває, щось важне. Ах, так: переодягтись
У Тiле, розумiється, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i
велична, хороша панi Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I
Фрiц раптом чує, як вiн увесь заливається вогнем сорому. Так, Макс Штор
зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.
Золотисто кучерява голова стрiпується, брови суворо, зацiп лено
похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз
тихої кiмнати.
Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в
саду бiля оранжереї принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони
стоять серед алеї i, поглядаючи на вiкна лабораторiї, тихо розмовляють iз
виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорної струнко-велич ної
постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка.
***
Сад гарячим запашним диханням стрiчає доктора Рудольфа. Здоров, здоров,
любий, тихий, кудлатий шепотуне!
Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия,
груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах
покручується листок, у руцi похльоскує прутик.
Панi Штор робить усiм знак очима й замовкає. Всi вдають, що розмовляють
про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа.
А прутик собi потьохкує, листик покручується, розпатлана голова весело то
схиляється на лiвий бiк i нiби пiрнає, то випростовується. Пiрнає й
випростовується.
- Щось, мамуню, може, їсти менi знов принесла? Га? Тут її свiтлiсть
принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiмає мамуню за плечi, гладить
гарячою рукою по щоцi й смiється своїм чудним смiхом, лукавим, незвичним,
моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi
одвертим, смiхотливим поглядом i вiтається вiльно, майже недбало. I нi
тiнi звичайної соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi!
Панi Штор струшує з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса,
серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице.
- Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, знаєте, зробив масу цiкавих
вiдкриттiв. Наприклад щастя - така надзвичайно рiдка, ненормальна
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.