Сонячна машина скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Сонячна машина


Постраничное чтение книги онлайн Сонячна машина.txt

Скачать книгу можно по ссылке Сонячна машина.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
ки стомлено дивиться на батька.
- Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї "великої" працi?
Подобається?
Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече
його й спокiйно-стримано каже:
- З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу
Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться
вбiк.
- Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина
перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно
намилуватись. Матиме досить часу.
Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з
червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його
видушується саркастичний усмiх.
- "Трiумфальна зустрiч". "Спаситель свiту". "Новий Христос". "Рай
земний". Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi,
всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити
i... сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було
трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не
дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а
гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти
збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!
Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає,
трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора
гримасами.
Панi Штор зiтхає й обережно каже:
- Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше...
Батько скидується, спалахує:
- Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили
можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану,
забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi "спасителi"? Що ж
вони на це: "Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з
вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не
треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру". Що, не так вони
говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками - та з ким
хочеш. "А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль
возити, а ви будете електрикою грiтись?" Сором? Грiх? Потреба людського?
Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите
тепер, синки мої? Бачите її тепер на власнi очi, коли вони вам iще не
повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер - при повнiй свободi
й без насильства? Що - пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки
позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до
чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного
добра. Та чого краще? Каналiзацiї, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю
вже немає. Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати
смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось i погниємо всi в
раю. Ну, i що ж ти собi думаєш? Всi вашi "експлуатованi", всi цi
"пролетарi" анi пальцем не хотiли рушити! Довелось їх соромити, лаяти,
виясняти для них самих загрозу життю - аж тодi милостиво згодились копати
ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мої синки, з вашим раєм! Оце я
вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе
засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!
Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе вiд тiней каганця лице
батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й повертається всiм тiлом до
чоловiка.
- Батьку! Що ти кажеш?!
- А що ж менi казати йому, цьому "спасителевi" нашому? Га? В ноги йому
поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його
попереджалося, його благалося Слави захотiв? На установи бога повстав?
Порядок змiнити запотiв?
Батько теж пiдводиться i, весь уже горячи нестримним палом кровi,
грiзно, хижо перехиляється до сина.
- Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От тобi пам'ятник маєш: розбiй,
грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звiряче життя. От
твоя слава! Радiй?
Ганс Штор повертається й виходить до кухнi, сильно грюкнувши дверима.
Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.
Нагорi грає графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi
неймовiрнi серед темного мовчання.
Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiдає поруч, бере його руки в свої,
гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потiшаюче, вiчне,
материнське, яке говоритиме мати й тодi, як лишиться на замерзлiй
зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.
А доктор Рудольф уже не слухає нi її, нi батькового бурмотiння в кухнi,
нi звукiв рояля нагорi - невже ж вона не примде прати далi? Невже не
загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?
Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?
Доктор Рудольф цiлує матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже
до себе.
Мати не затримує його. Вона тiльки наливає в тарiлочку топленого сала,
встромляє гнотик i запалює каганець.
- Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi свiчки, нi
сiрникiв не можу тобi дати - нема.
Рудi бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторiї в
кишеню й помалу виходить надвiр.
Вiтру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах.
Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад - усе
темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне
вiяло сяйна над Берлiном. З дитинства, з перших крокiв доктора Рудольфа по
аемлi воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором,
а явищем природи. I от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах,
як на полi, як десь у безлюднiй холоднiй пустелi.
Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не
придушити дорогоцiнної жовтенької квiточки, що так смердюче пахне з пiд
пальто. Отак десятки тисяч лiт тому брела людина вiд чужої печери до
своєї, позичивши вогню.
Скреготить зубами замок дверей. Нiжно и солодко попахуе чужим духом iз
лабораторiї.
Доктор Рудольф поспiхом ставить каганець на стiл i оглядає все навкруги
Чисто-чисто все прибране, нiде нi забутої читаної книжки, нi квiточки, нi
шпильки - нiчого-нiчого. Тiльки цей нiжний теплий запах.
Клiпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках
лабораторiї, жовто й тьмяно виринають iз неї блиски апаратiв i знову
поринають.
Нiякiсiнького, нi найменшого слiду її перебування тут!
Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиняє, впускає до хати задумливий
мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша Iз сяйвом помер i вiчний,
невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж
явищем самої природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.
Доктор Рудольф зачиняє вiкно, сiдає в фотель, подарований колись графом
Елленбергом, i стомлено опирає голову на руку.
Каганець iз усiєї сили самовiддано бореться iз тьмою, що хвилями суне
на нього з усiх бокiв, одмахується, трiщить, клiпає, кличе на помiч, а
доктор Рудольф непорушне, зацiпенiло сидить i нiчого не бачить.
***
Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвiсився
мiж деревами саду й сушиться пiд дощем.
Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову
пальтом, щоб не випустити теплоти енергiї, i час од часу висуває шухляду
нi, ще нема як слiд червонявої фiалковостi.
А пiсля снiданку йде до будинку. Слiд було б поголитися, пiдстригтися
(аж нiяково показуватися матерi таким брудно-зарослим, з якимсь пiр'ям на
щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярiв же тепер немає.
До веранди доктор Рудольф пiдходить iз бокової алейки - хто знає, хто
там тепер на верандi, може, хтось бiлизну пере та, побачивши його,
злякається й знову втече.
З саду бiжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках.
Дiвчина й парубок. Дiвчина раптом тикає всiм оберемком у лице парубковi,
регочеться, вiдбiгає вбiк i показує язика. Парубок незручно, помалу
витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посмiхається i вмить
стрибає до дiвчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей i вихором
летить до ганку, маючи в мокрому повiтрi довгими, розпатланими пасмами
волосся. З гуркотом, тупотом i реготом парочка вибiгає нагору сходами й
зникає.
Це, очевидно, тi, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарi.
На верандi нiкого не видно, навiть ванночки й бiлизни викрученої вже
немає.
Доктор Рудольф обережно вiдчиняє дверi, входить i прислухається. Нi, i
в кухнi нiкого не чути. Вони варять по черзi. Чия ж черга сьогоднi?
Вiн стоїть якийсь час непорушне, потiм так само тихенько виходить у
сад. З саду вiд свiжонасипаних горбiв ями поважно посувається чудернацька
постать: на нiй пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно,
взятий iз скринь Елленбергiв), спортсменськi вузенькi штани, жовтi краги й
на грудях наймодернiше жабо. Постать на ходу одверто застiбається,
безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усiх бокiв. Голова в неї кругла,
лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними
круглими нiздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир "генераловi"
трохи завеликий, але вiн козакувато випирає груди, грає плечима й твердим,
певним, трохи недбалим вiйськовим кроком iде алеєю, посвистуючи й
докiнчуючи свiй туалет.
Доктор Рудольф виходить на вулицю iз своєї хвiртки. Колись чистенька,
затишна вуличка тепер брудна, засмiчена папером, листям, гноєм,черепками.
I знову кидається у вiчi: весь Берлiн такий самий - мокрий, брудний,
засмiчений, погризений i подертий. I моторошно тихий. Нi рявкання
автомобiлiв, нi гуркоту бендюгiв, нi ляскоту й дзвону трамваїв, нi шипiння
повiтряницi, нiяких екiпажiв, нiякого руху. На тротуарах то там, то тут
випущенi кишки бога Бахуса: побитi пляшки вiд вина, розтрощенi бочки,
бляшанки з консервiв, виїденi й вилизанi псами. Бiля банок цiлi купи
подертих паперiв i грошових банкнотiв. Тисячнi, десятитисячнi бiлети
валяються, потоптанi ногами, - шматки непотрiбного паперу. Всi магазини
порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими полицями й
купами подертого шаперу, трiсок, соломи.
На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти, стоять покинутi
авто, з яких поздирано шкiряну оббивку - мокрi, пообгризуванi кiстяки -
iнодi валяється труп коня, напiвз'їдений собаками й котамiи. Коли-не-коли
попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами.
Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою за свiй
привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.
Церкви розчиненi, але порожнi, з них часом виходять собаки з
пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi, лякливi й лютi. Недобудованi
будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.
Людей на вулицi мало. Нема їм куди йти, нема куди поспiшати.
Доктор Рудольф пiдходить до Трудиної вiлли, виходить мармуровими
сходами на парадний ганок i дзвонить. Тихо. Минає хвилина-двi, нiяких
крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде. Потiм згадує, що
дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробує вiдчинити дверi. Замкненi. Вiн
починає стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.
Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей, довго довбається в
замку, потiм одсуває якiсь засуви - i нарештi дверi вiдчиняються. Перед
доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою
кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках
залiзний лом (засув, очевидно!), мружить очi на доктора Рудольфа,
приглядається, не пiзнає.
- Вам кого треба?1
- Я хотiв би бачити пана Макса Штора. Вiн, здається, тут мешкає?
- Ага, Штора В такому разi увiходьте. Iдiть до холу, потiм сходами
нагору й там гукайте на нього. Вiн вискочить iз своєї кiмнати. Якщо не
спить iще.
Доктор Рудольф увiходить до холу, а чоловiчок у розбитих окулярах iз
головою пуделя знову засуває ломом дверi.
Нагорi доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всi боки.
Дверей багато, всi позачинюванi, за якими саме Макс - невiдомо. Доктор
Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомiн голосiв
- то, мабуть, той кудлатий чоловiк iз кимсь балакає. А тут тихо.
Доктор Рудольф голоснiше кашляє, ходить повз дверi, стараючись
тупотiти. Анiтелень!
Тодi доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якiсь дверi:
- Макс Штор! Тут?
Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'являється постать Макса.
Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве,
хапає в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших дверей
вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж кидаються до доктора
Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед
ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям. Потiм маса рук тягне
його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тiл, i майже вносить його у
велику залу.
Тут трохи всi - i Рудольф, i Макс, i купа тiл - отямлюються Вони тiльки
перестають його душити й тягти, але всi стоять тiсним колом круг нього й
засипають, як поклонницi квiтками спiвака, питаннями, привiтаннями,
вигуками.
Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною
головою й синьою родинкою коло вуха. Радiсно збентежена, з хлоп'ячими,
розмашистими рухами.
Нарештi Рудольфа знайомлять з усiєю купою облич. Це все - свої. Колишнi
iнаракiсти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Iнараку:
доктор Шпiндлер, що вiдчиняв дверi Рудi, його дружина Клара, доктор Тiле.
Коли впали всi фортецi Об'єднаного Банку, самi собою розчинилися дверi
тюрем - i всi "злочинцi" спокiйнiсiнько розiйшлися собi по
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.