Сонячна машина скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Сонячна машина


Постраничное чтение книги онлайн Сонячна машина.txt

Скачать книгу можно по ссылке Сонячна машина.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
слухає. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стукає
дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натискає на дверi - i вони,
нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим
духом квiток, i в очi кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся
стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога є суцiльний килим iз квiток. Це
заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.
Макс переступає через порiг, озирається й одхитуьiься назад посеред
устеленої квiтками невеличкої кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши
голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi її заплющенi,
уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.
- Сузанно!
Нiякого руху. Макс прожогом кидається до бiлої постатi, стає на колiна
н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад
iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсувається купка листiв.
Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу його
проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.
Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує:
- Сузанно!!
Уста не здригуються звичайним насмiшкуватим вабливим усмiхом, вогкi
великi очi не розплющуються, вони в строгiй поважностi мовчать, не
рухаються.
Макс знову хапає за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чує своє
перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих
плiч, чує страшну, неживу вагу голови й не вiрить, не вiрить свойому
жаховi, болевi й одчаєвi.
- Сузанно! Ради бога, Сузанно!!
А теплий густий гнiтючий дух квiток обгортає голову чадом, незримими
кiльцями отрути.
Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку i, почуваючи
страшний холод її, качає по нiй чолом i чує, як щось дико, грубо, горловим
криком гиркає в ньому й трусить його.
Вiн довго лежить так, качає головою по непорушнiй руцi й помалу
затихає. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей,
плаксиво дивиться сiрий день.
Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице.
Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i
серйозним не бачив його Макс.
Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i,
нiчого не розумiючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного
густого дзвону, на очi налягає чавунний сон.
Макс напружено пригадує собi, що йому треба негайно зробити, i на може
пригадати. Лягти, здається? Чи вiдчинити дверi?
Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плентається до дверей
Одчинивши їх, вiн машинально виходить i, похиливши сонну голову,
спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн.
У блакитному салонi, де через один куток розвiшано бiлиз ну, а в
другому напiвгола пара танцює бiскаю пiд двi мандолi ни й гiтару, настає
раптова тиша: просто на танцюристiв iде якийсь чоловiк, хитаючись i
безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима.
Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в руцi мiцно
затис-нена купка листiв.
- Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?!
Його обступають, розпитують, вiн задумливо-сонно поглядає на них,
морщиться й мовчки йде далi в супроводi всiєї юрби.
Перед храмом вiн зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою,
собi пригадує. Раптом пiдводить голову, дивиться на чекаючi обличчя й
глухо каже:
- Спинiть там тих.
- Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?
Чудний чоловiк не може стояти й сiдає на низенький стiлець Одкинувши
гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн
тихо байдуже бурмотить:
- Сузанна Фiшер померла
Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли? Як? Вона ж iще вчора
зносила квiти з оранжереї до себе. Всi це бачили.
Але чужий чудний чоловiк нiчого не може їм бiльше сказати: вiн глибоко
й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк.
У храмi вривається музика, веселий гамiр скручується, гальмується й
затихає. Зляканi обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й
обiймiв, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у
найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на подушцi
з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер.
***
Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає - хiба не
однаково? В пустелi напрямiв немає, шляхiв не може бути. Все те саме, все
безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.
Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не
потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiкає вода
на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою
цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.
Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми,
поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видирається звiрячий, хижий
зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед
якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла - самцi погризлися.
А в унiверситетi тиша домовини. Аудиторiї лунко, голосно вiдбивають
нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими
волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторiї, науковi
кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять порозчинюванi, позасмiчуванi,
по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво
бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi
чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно їм тепер? Деякi тихо сидять,
мертво втопивши очi в одну точку. Спинився великий, могутнiй органiзм.
Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли
голоси генiїв - стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але
коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що
б то помогло? Нiчого. Шматочок зеленої маси вбив усiх генiїв, усi гордощi,
святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З
якого крихкого поганенького матерiалу творилися його "вiчнi" святощi?
А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини.
Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi
голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо
стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на
пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.
А колишнi жерцi, колишнi владарi цiєї фортецi, де вони тепер? Де тi, що
перед ними мiльйони схиляли свої голови!? Вiд грудочки зеленої розтертої
трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерiї, i горобцi
загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.
I знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерiв-но цокаючи
пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в
мiсця могильного мовчання.
I тiльки, як вечiр починає затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного
театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено
пересуваючи ноги.
Але перед лабораторiєю вiн увесь скидується й на мент цiпенiє на мiсцi:
у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнiї Хтось чекає його! Це - вона, це
та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла!
Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбiгає до передпокою i .
зупиняється. В дверi видно: на фотелi бiля столу, бiля засвiченого
каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього!
Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу пiдходить до
брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столi
лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу.
Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась!
"Рудi! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столi, i неодмiнно
збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю сил iти, а спати
менi не можна. Прочитай i зараз же збуди".
Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi на груди патли
волосся, злегка торгає за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа,
сiдає з другого боку стола й починає читати:
"Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобi найширiше слово. А яке слово
може бути найщирiше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови i ганьба,
i гордiсть, i амбiцiї, i розрахунок. Я всi розрахунки зробила, пiдвела
пiдсумок i бiльше нi на що не рахую.
I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що
бiльше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи
заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю!
Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви
всi так страшно, божевiльне позаслiплюванi, що не вiдчуваєте того
неймовiрного жахного страхiття, яке впало на людство з вашою Сонячною
машиною?!
Життя ж немає. Нема душi його - краси. Сонячна машина випалила все
людське, а людське є в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому,
є рiзниця мiж людиною й твариною, звiром.
Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого
звiра.
Ви хвалилися, що створите братерство рiвних, сильних, вiльних царiв
природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя.
Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись,
думала, а може?
Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю
свою гордiсть до Твоїх нiг i цiлу вати їх, як найбiльша грiшниця.
Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де
свято краси, любовi!!
Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили
двоногою, жуйною твариною - й бiльше нiчого. Все, що було вiдзнакою
творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили, загидили копитами
цi тварини. Земля - це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне,
смердюче.
Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi цi темнi, завмерлi мiста, це
страшне мовчання, цю зоологiчну тишу, в якiй чути тiльки рев самцiв,
гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку.
З людини здерто тисячолiтнiй грим божеськостi, яким вона хотiла
вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радiєте з цього, а я благословляю наш
самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi всiх дурив людства, всiх
бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, наївно вiрили в свiй грим. Я
ридаю за бiдним Вседержителем Саваофом, образ i подобу якого ми так
старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навiть за Твоїм бiдним
соцiалiзмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собi це
уявити?
Нi Саваофа, нi казок бiльше немає.
Але не те, що немає, а що бiльше їх нiколи й не буде. От у чому є той
жах, що жене мене з цiєї дикої отари в небуття.
Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихiдної точки.
Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I це
є загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло.
Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати вiку
в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою,
але все ж таки людиною.
Радiй, Максе, - пролетарiат здiйснив своє право "вiрностi": вiн не
тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, моє майно, мiй спокiй, вiн одняв у мене
мою честь. Радiй, Максе цiєї ночi пролетарiат ганьбив i шматував моє тiло
з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений.
О Максе, два роки я берегла своє тiло для Тебе, два роки з муками,
надiями, з упертiстю, з хитрощами, з одчаєм i незрозумiлою любов'ю я
кохала мрiю вiддати ного Тобi, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! I от
радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Твої браття.
Дякую, Максе, за створене Тобою "вiчне свято краси, любовi, щастя".
Прощай.
Сузанна"
Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями.
Потiм трудно пiдводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова
безсило хилитається пiд штовханами, труситься вiд потрушування, але не
пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтирає
ним лице Макса. Макс одхитується назад i слабо розплющує очi. Нiс i щоки
мокро блищать, як заплаканi.
- Що? В чому рiч?
Голос хрипкий, здушений, як застуджений.
- Вставай, Масi. Вставай. Пiдведись. Не можна спати. Вставай,
голубчику, вставай.
Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись, стоїть i
жде.
- Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи.
Дощ i рух у слiпiй чорнiй тьмi приводять Макса до пам'ятi. Вiн
покашлює, стрiпує головою, обтирає рукою лице.
Рудольф чує, як його тiло стає твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi
- Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий?
- Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?
- Так, читав.
Брати вертаклься до лабораторiї, i Макс довго мовчки ходить по хатi,
сильно закусивши куточок нижньої губи. I раптом зупиняється проти Рудольфа
й понуро посмiхається.
- Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати її! Дiйсно здерто грим не тiльки
божеського, а й людського. Стрiляв би їх, проклятих, вiшав, труїв, як
паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих
звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!
- Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш.
- Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги, свiтло, життя? З
цiєю худобою жити? Бувай!
Макс рiшуче виходить iз лабораторiї, не слухаючи Рудольфа, i грюкає за
собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i настає густа шипуча тиша.
Летить у свiтовому просторi темна, мертва планета, яка колись (так
давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала
половину її. Сонно плямкають у снi самцi та самицi, а на другiй, iншiй
половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день
- i ця половина буде жувати й танцювати,
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.