Сонячна машина скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Сонячна машина


Постраничное чтение книги онлайн Сонячна машина.txt

Скачать книгу можно по ссылке Сонячна машина.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
та лежати в снi.
I так навiки?! I це все?!
Докторовi Рудольфовi хочеться вибiгти i з жахом закричати на всю
планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.
О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх!
Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у теплi краї.
Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дiтей i здобуванням
трави. I будуть щасливi.
Доктор Рудольф стомлено сiдає в фотель i спирає голову на руки.
Щасливi! Хм! А чому нi? Що є щастя? Сотнi ж "дурiїв людства", сотнi
отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi
страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження своїх
бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод.
Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших своїх
елементiв, не вiр зрадливим радощам - вони скороминущi, нереальнi, єдине
реальне в життi - страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю,
нiрвану, царство небесне i т. iн.).
Тепер бажань нема, страждання уникнено - чого ж бiльше треба? Хiба це
не є щастя?
А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб
мати "жуйку", щоб лизати своїх дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi
унiверситети, лабораторiї, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики - все це
кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили
їх i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.
Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi
й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. "Ну, i
скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?" Дiйсно, сказати "будьте, як
свинi" - образа, а сказати "будьте, як птицi небеснi" - свята заповiдь.
Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба
людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму
перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, стоїкiв, цинiкiв!
Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi
Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!
Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина
буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi
дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.
Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що
вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що
стоять? I стiйте к чоргу собi!
Стояiь залiзницi, трамваї, пошта, телеграф?
А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту!
Бiльше непотрiбно. Можете стояти.
Стоїть електрика, водопровiд?
А для чого вони? Сонце є свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в
природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.
Геть до природи з кам'яних колодязiв!
Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторiї, що виробляють людське й
божеське? Де тi генiї, що поза "жуйкою" давали красу людству? Поети,
митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про
жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р,
коли всi мають те, що вони виспiвували?
Доктор Рудольф сiдає в фотель, заплющує очi й чує, як його обхоплює та
сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху
лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.
***
Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть дихає i
куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день
тоскно блукає по лабораторiї, по спустошенiй власною рукою доктора
Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.
Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi - однi яснi, другi
темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа,
недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто
вiдмiчав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок - так усi цi
суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого.
Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними
те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навiщо
мiряти час? Та й чим мiряти? Що є спiльного тепер у людей? Часу вже немає,
бо немає мiрила.
У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою,
поставленою ним самим.
Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю,
взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли
зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз
самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в
душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як
у загноєну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в неї щодня,
длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них.
Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз
височеннної гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли
вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чує, що розбився i вся iстота
в ранах.
I тiльки тепер вiн знає, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну
важку торбу своєї славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки.
Тiльки тепер, коли вiн iз торбою своєю лежить на днi безоднi, вiн чує, що
в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть.
Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за
минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сiрою
головою. Доктор Рудольф одкидає голову вiд записок i слухає.
От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з
небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi. .Вона жалiє бiдного Рудi. Вона з
усiєї сили старається не показати, що жалiє. I це найбiльше завдає болю,
що вона старається не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi,
Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно
грiє його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться
притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну
гордiсть. Навiщо вони тепер?
От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подiї в тому чудному
домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф
буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi
здригуватись на одно iм'я. Знає мама чи не знає, що вiн здригується на це
коротеньке, болюче, любе iм'я?
Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий
важнiшими справами. Вiн копає по старих покинутих городах картоплю,
капусту, цибулю, всяку городину, - обшукує всi льохи й комiрчини покинутих
помешкань, старанно збирає всi продукти, якi їли колись люди, i звозить
усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiхається стрiхами: винахiдник
Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий свiт,
тягає вiзочок по Берлiну, вислухує насмiшки, глузування й ворожi вигуки
ради того, щоб годувати старих трупоїдiв i реакцiонерiв. Чи варто ж було
для цього дванадцять рокiв сидiти в келiї?
А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстiв. I на теплу
насмiшку графа, i на понурий глум батька та тихий жаль матерi. На все.
Тоненькi уста стали ще тоншi. Куточки їх витяглися рiвними гострими
голками. Цiлими днями, шкандибаючи й похнюпившись, вiн тягає вiзок, носить
воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кiмнатах батькiв, графiв i
принцеси. I мовчить. Навiть до принцеси нiколи й словом не обiзветься.
Мати часом нiжно докоряє синовi за таку неделiкатнiсть. Правда, принцеса й
сама, видно, дуже гнiвається на Рудi, але ж треба зрозумiти, що їй тяжче,
нiж кому iншому, вiд Сонячної машини. Та Рудi й на докори мовчить, тiльки
iнодi чудно посмiхнеться й зараз же вiдiйде - нема йому часу на розмови.
А ввечерi, як iз усiма роботами покiнчено, доктор Рудольф потихеньку
увiходить iз вулицi до палiсадника перед будинком, забирається в кущi пiд
тополю й стоїть там доти, доки погасне свiтло каганця в одному вiкнi.
Поганеньке, мiзерне це свiтельце - в кiмнатi в технiка далеко яснiше, бо в
нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на
технiковi вiкна.
Iнодi, як немає дощу, а в небi серед хмар купається мiсяць, то
пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'являється ще одна
постать - коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на
самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрадається пiд
вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить,
тiльки пильно, затаївши духа, слiдкує за дивним чужим чоловiком. Хто вiн?
Чого йому тут треба?
Часом чоловiк спирається плечем об стiну пiд вiкном, похилює голову й
стоїть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилитається iнодi тiнь у
вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилитається, i з
нього вихлюпується гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться,
стає, видно, навшпиньки, зазирає у вiкно. Мабуть, i в нього щось
вихоплюється?
Коли гасне вiкно, нiч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь
покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як
пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.
***
I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз неї хмуру
зацiплену скупченiсть, iз-пiд неї вийшла нова людина. Це тепер -
весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина.
Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли приїхав дiйсний, справжнiй коханий
наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-Європи проїхав конем, iз скринькою
Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руцi.
Пiв-Європи переїхав, щоб добратись до Нiмеччини, до своєї давньої з
юнацтва нареченої.
I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нагаєм у другiй прийшов до
двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв
цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня виїхав конем до мiста; виїхав уранцi,
а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого
добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби
свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи
так блискуче роздобути.
Розумiється, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого,
калiкуватого доктора, сина льокая. Розумiється, вона зараз же попрохала
панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе
послугами їй. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо
те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм їм. (Сам
князь Георг, ївши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим).
О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може,
тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох
бокiв, на висках - жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб.
Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в
дорозi, а лiкарiв уже тепер немає - i доводиться ходити так. Часом аж
злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий,
сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно рубає
повiтря. Але коли балакає з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою
м'якенькою глиною, з якої можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса,
натурально, i робить.
Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiвує, регочеться на весь
дiм, на весь сад, що, як дитина, бiгає по саду з принцом по дощу, по вiтру
по всiх алеях. Особливо вона любить тi алеї, що перед самою лабораторiєю.
I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер
довбається собi в своїй холоднiй лабораторiї, невiдомо що вже тепер
вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крiзь верхню губу й час од
часу ховає кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi.
Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на
мокрi порожнi дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в
спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима читає порожнi старi
книжки, переселившись iз комуни до брата.
От i тепер стоїть доктор Рудольф бiля вiкна й дивиться, як листя в
панiцi, немов розiгнана юрба бунтарiв полiцiєю, же неться алеєю, iз
жалiбним шелестом, пiдкочуючись пiд корiння. Вiтер, як чабанський пес,
ганяє закуренi отари хмар iз позадираними хвостами.
I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип
пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг
ступає чiтко, твердо, впевнено вимiряє кроки по землi, яка належить йому.
Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до
червоної голiвки, що випинається з комiра пальта гарячою жариною.
Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторiї. Червона голiвка на мент
проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже
вiдвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона
його? Вся її увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба їм тут, у
цiй алеї, з сокирою?
Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показує пальцем на кущ
бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами.
Принц Георг хитає головою, вимiряє очима кущi, ще раз киває iоловою й
щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину
й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща,
обдивляється з усiх бокiв, вибирає, нахиляється й сильно рубає гiлля при
самому корiннi.
Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю
алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити!
О нi!
Доктор Рудольф зривається з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк
усiм тiлом, вибiгає надвiр. Вiтер скажсно куд
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.