Терень скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Терень


Постраничное чтение книги онлайн Терень.txt

Скачать книгу можно по ссылке Терень.txt
1 2 3 4
Володимир Вiнниченко. Терень


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Менi треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт,
вiдповiдно цьому одягся i поїхав.
Станцiя, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна,
дерев'яна сiльська церковця. На станцiйному подвiр'ї чекали пасажирiв
фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши менi цим тайну
втiху.
Я вийшов у поле i з полегшенням провiв поглядом поїзд, що тiкав у
жовто-синю далечiнь. Тепер, принаймнi на цю нiч, можна було бути
спокiйним, її я постановив провести в першому селi, в якiй-небудь клунi,
на весняному, запашному, як чай, сiнi, про себе показуючи язика всiм тим,
кому дуже хотiлося знати, де я.

Дорога, майнувши сiрим хвостом, безшумно сховалася в зеленi хлiбiв. Над
моєю головою, вирисовуючи незримi вiсiмки, кружляла зграя веселих вечiрнiх
мушок. Десь збоку внизу сочно чиркала коса, i звiдти вiяло вогким, густим
духом свiжокошеного сiна.

Я веселiше пiдтягнув на плечi клунок, поправив солдатського картуза,
якого на мене начепили для поважнiшої конспiрацiї, i, стараючись ступати в
такт косi, бадьоро пiшов уперед.
Несподiвано сажнiв за п'ятнадцять передi мною я побачив чоловiка. Де
вiн був десi, я не мiг збагнути: дорога нiби весь час була порожня.
Подорожнiй щось робив iдучи: витирався чи сякався безперестанку.
Посувався вiн помалу, ступаючи важко й розмiрене, немов несучи на плечах
вiдро з водою. Часом вiн устромлявся в кругле червоне лице мiсяця, що
сходив над далекою смугою лiсу й був подiбний до червонопикої баби, яка
цiкаво приглядається до чогось з-за свого тину. Тодi контури подорожнього
ставали чiткими й темними.

Я надав ходи, - удвох веселiше йти. Але чоловiк нiби знав, що я рiшив
його наздоганяти, взяв i сiв пiд хлiбом.
Менi стало видко тiльки його чорний кашкет з тьмяним вiдблиском мiсяця
на козирковi.

- Доброго здоров'я!
Я сказав це здалеку i навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не
помiтив того, що робив подорожнiй. Вiн сидiв i плакав, безперестанку
витираючи очi темною хусткою.
Одначе це не зробило на його нiякого вражiння. Подорожнiй спокiйно
зиркнув на мене i плакав далi.
- Добрий вечiр! - уперто повторив я. - Спочиваєте?
Вiн одняв хустку вiд очей i став клiпати ними на мене. Чи вiд свiтла
мiсяця, чи чого iншого лице його було жовто-буре, як осiннiй зжовклий
лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з мiдi
вибите, лице. А повiки очей ярко-червонi, неначе вивернутi. Виявлялось -
вiн не плакав, а тiльки витирав свої хворi очi!..
- Добрий вечiр... - привiтно сказав вiн, дивлячись на мене, трохи
зiгнувши голову на плече, - проти мiсяця, мабуть, було йому трудно
дивитись. I як тiльки вiн сказав цi слова, лице зразу стало м'яким,
ваблячим, нiтрохи не понурим, як здавалось.
- Спочиваєте? - ще раз спитав я.
- Та от чортовi очi!.. - з ласкавим непорозумiнням хитнув вiн угору
головою, показуючи менi їх. - Болять та й болять, бодай би вони вже
видужали... Три года, як страдаю ними... Пороху дуже не люблять... Як
порох, так плачу... А сьогодня пройшов у Гуляйполе i - чисте горе... З
служби на побивку? Садiтьця...
Вiн навiть трохи посунувся, неначе те мiсце, де вiн сидiв, було
найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку i сiв.
- Е, я з служби давно, - зiтхнув я, - iду роботи шукать, де бог
дасть...

- На економiю?
- Де буде. На економiю то й на економiю, у мужика то й у мужика...

Парубок хитав головою, цiлком мене розумiючи.
- А менi от таке горе, що нiкуди: очi! Вiн знов обережно почав витирати
їх червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.
Мiсяць, немов зацiкавлений нами, пiдлiз трошки вгору, щоб краще бачити
нас. Мабуть, вiд цiкавостi й серйозностi нашої теми вiн трошки зблiд, i
лице його стало менше. Далина степу стала темнiшою, туманнiшою, а бiля нас
яснiше.

- А в нашого попа якраз одiйшов учора наймит... - з-пiд хустки сказав
парубок.

- Е? От i робота, диви, попадається!
Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попiвського
наймита.

I помиї винось, i снопи в'яжи, i п'яного попа спати вкладай, i попадi
кошика носи. Рiзноманiтнiсть велика, але стомлююча.
- А це далеко?
- Нi, ось тут, за тим лiсом. Верстов п'ятнадцять. Мiж нами лежав якийсь
пакуночок, загорнутий в сiрий грубий папiр. Парубок, витерши очi, пiдсунув
його трошки ближче до себе.
- Гостинцi? - хитнув я головою на пакунок.
- Е, де там! - I, раптом засмiявшись, додав: - А як кому, то й
гостинець. Бумаги та чорнила купив собi у Гуляйполi. От тут, за станцiєю,
мiстечко. У нас менi не продають... Сердитi на мене. Ну, так я в
Гуляйполе.
- За бумагою?

- Атож. Я пiснi складаю та записую на бумагу. Раньше так пам'ятав, а
тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую...

Вiн говорив просто й з ласкавою посмiшкою, як про цiлком звичайну рiч.

Я подивився на пакунок, на великi, порепанi вiд роботи руки, на мiдяне
квадратове лице парубка.
- А за що ж на вас сердяться? За пiснi, мабуть?
- Атож. За пiснi й сердяться. Не люблять...
- Ану, прокажiть менi хоч одну. Я охотник до пiсень... Можете?
Менi хотiлось послухати творiв цього поета з лицем простодушного
бандита.

- А чому б нi? - охоче згодився вiн. Мабуть, привик уже до уваги й
навiть не соромився. - Якої хочете: смiшної чи сумної?
Я на хвилинку завагався. "Смiшна" десь буде така, що вiд неї стане
тiльки сумно. Отже, краще хай уже просто сумної.
- Сумної то й сумної... Менi все одно.
Парубок поклiпав червоними очима i з тим виразом, з яким слiпi спiвають
псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пiсню.
Менi вiдразу ж, з перших строф її, стало легко: пiсня парубка була
справдi сумна. В нiй просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою
гуде лiс, скиглить чайка, плаче пугач на могилi, оповiдалась iсторiя
дiвчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як
спiвалося в пiснi, "солодкий цукор мiшають з гiркими сльозами", "за
копiйку душi порять, за двi винимають".

Мiсяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його.
Здавалось, що вони вдвох склали ту пiсню про "солодкий цукор з гiркими
сльозами". Ввижалося - мiсяць перевiряє, чи так хлопець проказує, як
складали вони.

Потiм я попрохав "смiшної". В "смiшнiй" було те саме, що й в сумнiй,
той же цукор з гiркими сльозами, та сама стара кривда вiд панiв та
начальникiв.

- Здорово обижається на мене старшина за цю пiсню, - з посмiшкою
пояснив парубок. (А коли проказував найсмiшнiшi слова, був так само
монотонно серйозний).
В менi було чудне чуття зворушення, нiжностi i непорозумiння. Щось
подiбне почував я в дитинствi, коли, довго шукавши в небi дзвенячого
жайворонка, нарештi бачив його близько вiд себе - сiренького, миршавого,
звичайнiсiнького.

Парубок, певно, був одним iз тих жайворонкiв, що з давнiх-давен
дзвенять над Україною, складаючи свої анонiмнi, простi i прекраснi пiснi,
на якi нiхто не пише рецензiй i про авторiв яких не знають нi одної нудної
подробицi.
- А ви давно складаєте пiснi?
О, ще змалечку! Е, коби б вiн граматику добре знав! Вся бiда, що не зна
вiн граматики. Чи до дiла воно, чи нi - бог його зна. Ну, а все-таки
склада собi. Лихi на його деякi люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать
його за такi пiснi? От тепер, казали хлопцi, староста, стражник та
монопольщик нахвалялись одбить печiнки йому. Чорта з два! Радили хлопцi
навiть у Гуляйполе не йти, бо тi зроблять засiдку в Кривiм Яру. Яр тут є
недалеко вiд Грузького (Грузьке - зветься його село)...
- Ну, та я не послухав... Хай засiдають. Хiба що ззаду чим ударять та
памороки заб'ють. Ну, тодi їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий
не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...
Он яка справа виходила!
- Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть...
- А можуть... - добродушно згодився вiн, знов пiдносячи хустку до очей.

- Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдiть.
- Е! Я вам так скажу! - махнув вiн хусткою. - Як бояться та тiкать, так
ще гiрше. Як завзялись пiймать, то чи в Яру, чи деiнде, а все одно
пiймають. А тiкать та ховаться - не поможе. Хай тiльки, я кажу, не
ззаду... Але час, здавться, йти? Га? Ходiм помаленьку?
Вiн узяв пакуночок, перекинув через плече пiджак i пiдвiвся. Вiн мав
рацiю бажати зустрiчi лицем до лиця: плечi широкi, важкi, шия жилава, сам
кремезний, мiцно збитий, весь як з чавуну.

Я рiшив iти найматись у священика. Не часто доводилось менi так близько
бачити жайворонкiв, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий
цукор. До речi, може, "цукерники", помiтивши, що жайворонок не сам iде, i
на цей раз не одiб'ють йому печiнок.
Я сказав парубковi, що пiду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.

- Ну, то не йдiть зо мною разом... - аж зупинився вiн i серйозно
подивився на мене. - До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.
- Чого так?
- Битимуть. Подумають, що я взяв когось iз Гуляй-поля, то й
накладуть...

- Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть...
Вiн трошки здивувався: чоловiк по добрiй волi хоче бути битим.

- Та битимуть, я вам кажу!..
Вiн все ж таки думав, що я не зрозумiв його.
- А вас хiба нi?
- Ну, мене... Мене за дiло. На мене й засiдають. А вам чого треба?

- А я, може, поможу вам...
- А... Це друге дiло... .
Вiн одразу заспокоївся i задоволене засмiявся. Вдвох не то що самому,
то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми
над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кiлку та й у
путь.

Вiн видимо повеселiшав. З цього я зрозумiв, що йому все ж таки було
трошки сумно за свої печiнки.
Вогкiсть поля м'яко торкалась лиця. Мiсяць став перламутрово-блiдий,
чистий. Над ним зелена зiрка трепетно горiла. Поле, залите таємним
молочно-синявим свiтлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси нашi
рiзко й голосно розрiзали м'яку рiвну тишу ночi.
До Старої Корчми ми пiдiйшли майже непомiтно: парубок умiв говорити,
видно, багато думавши над тим, про що говорив, i тому у його все було
опукле, обведене якимись своїми лiнiями - оригiнальними й несподiваними.
- Ну, тепер будемо вибирати собi кiлочки... - сказав вiн, зупиняючись
бiля старої будiвлi з забитими дошками вiкнами.
Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько
нахилявся, мацав руками, сопiв носом. Видерши один кiлок, брав у руки,
замахувавсь i одкидав: легкий.
- Як вибирать, так вибирать! Щоб подякували. Правда, братуха? Щоб руцi
замашнiше було... О, цей, здається, нiчогенький буде!..
Вiн замахнувсь здоровенною ломакою, завбiльшки в людину, й задоволене
погладив її.

- Вродi як на японцiв iдемо... - весело зауважив вiн. - Або як колись
нашi козаки на турка ходили. Читали ви про батька Богдана Хмельницького?
Е! Ловка книжечка... От таку я забастовку понiмаю!..
Вiн раптом натхненно стукнув ломакою по дорозi й, клiпаючи проти мiсяця
хворими очима, сказав:
- Як чесний чоловiк, готов зараз на таку забастовку iти. На смерть, на
що хоч! їй-богу!
Майбутня стрiча з ворогами, ломака в руках, лiс, таємнi тiнi, видно,
хвилювали його.

- А то що? Курку вкраде, хату пiдпалить - i забастовкою називається.
Нi, щоб у книжках було записано, от то друге дiло... Ну-ну, та я своє
знаю.
Вiн стукнув ще раз кiлком, i ми пiшли.
Перед нами чорнiв Кривий Яр. Я знав, що вночi, кожний яр видається
глибшим, нiж є в дiйсностi. Але цей був як безодня кострубата, чорна,
вогка. З обох бокiв його непорушне i понуро стояв лiс, одсвiчуючи проти
мiсяця стовбурами дерев. Той бiк дороги, що був проти мiсяця, наганяв
своїми темними провалами тiнiв тоскне, непокiйне чуття. Здавалося, в тих
чорних западинах сидить хтось i пильно стежить за нами. Дорога круто
спускалась вниз, сiра, самотня, порожня. На нiй голубими промiнчиками
грали проти мiсяця соломинки.
З яру потягнуло холодом. Я скинув торбу i надiв свитку.
- Холодно? - з спiвчуттям спитав парубок. - Це з яру. А менi то й
добре, я чогось розiгрiвся. I на очi це - первий сорт. А знаєте що,
служба? Тiснiше йдiмо. А як вискочить на нас, ставаймо зразу один до
одного спиною. Так нiяк їм буде ззаду зайти до нас.
Я цiлком погодився з ним. Ми щiльно присунулись i так пiшли униз.
Геть-геть аж знизу видно було шматок вершечкiв лiсу, облитого мiсяцем.
Весь же той бiк був темний, тiльки вгорi ясно-голубим свiтлом дихало небо.
Спускаючись, ми вже майже не балакали, чуйно слухаючи й до болю в очах
придивляючись до кожної тiнi. Часом, злякана нами з дерева, з шаркотом
спурхувала птиця. Ми тодi як прикипали до землi, з силою стискуючи кiлки.
У мене ж по всьому тiлi, особливо на шиї та спинi, проходив чудний
електричний дрож. Я певний, що, коли б там у мене була шерсть, вона б
наїжилась i стала сторчака.

А поет мiй зовсiм змiнився. Звичайно вiн йшов важко, мiцно спираючи
кремезне тiло на одну ногу, потiм на другу i вiд того перевалюючись збоку
набiк. Тепер вiн став весь легкий, гнучкий, еластичний. Я майже не чув
його бiля себе. Ступав вiн, здається, на самих пальцях, трохи
перехилившись наперед, але не гнучись. Очей уже не
1 2 3 4



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.