Терень скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Винниченко, Володимер .: Терень


Постраничное чтение книги онлайн Терень.txt

Скачать книгу можно по ссылке Терень.txt
1 2 3 4
тирав, а коли
повертав лице так, що мiсяць освiтлював його, я бачив чисто дитяче
захоплення, захват, мовчазне, напружене, радiсно-дике чекання. Це вже не
було лице добродушного поета, а швидше одного з тих, що ходили на туркiв.
I дивна рiч, що глибше ми спускались, то неприємне, тоскне чуття в менi
ставало менше. Ноги й руки мої наливались чимсь п'яним, хвилюючим, майже
радiсним.

Хотiлось часом сильно втягнути в себе повiтря i так крикнути виючим,
торжествуючим криком.
Кiлка в руцi я не почував, вiн нiби зрiсся з моєю рукою, з моїм легким
витягненим тiлом.
Було вже не холодно, а душно, хоч знизу тягнуло вогкiстю. Кроки нашi,
тихi, шаркаючi, ставали поспiшнiшi. Притуленою рукою я почував, як парубок
часом весь натягувавсь, як повiд в зубах дикого настороженого коня: то
що-небудь шарудiло в лiсi.
Несподiвано опинились на днi яру. Вiн, розумiється, тiльки згори
здавався таким глибоким. Посеред дороги мертвим блиском блищала калюжа.
Треба було обминати її i йти попiд самим ровом лiсу. Тут якраз i могли
сидiти "тi". Їм не треба було навiть бiгти за нами, а тiльки тихенько
пiдвестись i ззаду ошелешить ломакою по головi. Знов по шиї пройшов дрож.
Парубок перед калюжею зупинився, озирнувся, пошукав очима.
- Iдiть наперед, - шепотом сказав вiн. - Та помалу. А я спиною до вашої
спини...

Склеївшись спинами, ми обережно посунулись попiд ровом. Я тримав кiлок
напоготовi. Поет ловко ступав задом i голосно сопiв носом.
В лiсi було тихо. Сонно шелестiли вершечки дерев i, наче знов
засипаючи, змовкали.

- Мабуть, нема... - глибоко зiтхаючи, сказав парубок, коли ми знову
вийшли насеред дороги.
- Мабуть, так... - зiтхнув i я.
Далi ми пiшли уже вiльнiше, а через якийсь час були нагорi. Ступали ми
тепер лiниво, стомлено, i обом нам стало холодно, хоч i йшли нагору.
Тут лiс кiнчився. Перед нами стлалось рiвне поле, збiгаючись вниз до
нового великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навiть пiд
мiсяцем бiлий бiк церкви.
Ми вже не розмовляли. Менi було чогось сумно чи жаль, i хотiлось
неодривно дивитись в блiде засмучене лице мiсяця. А ж очах, як одпечатанi,
стояли темнi стiни лiсу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру i
чудний, електричний дрож по тiлi.

Я пiшов ночувать до парубка.
Пiп наняв мене охоче. Це була сухенька старенька iстотка в фiолетовiй
рясi, кирпично-червонiй пiд пахвами. Борiдка, брови, волосся на головi
було рiденьке й сiре, а худеньке личко жовте, як солома. Вiн був удовець i
жив самотою з старою служницею Теклею, також досить пiдтоптаною. У неї був
склад хвороб, i вона день i нiч була ними занята: то робила собi якiсь
припарки, то варила зiлля, зiбране вранцi-рано пiд самий дощ.

У мене роботи було зовсiм мало. Пара стареньких ситеньких коней, двi
корови, кабан у сажу - от i все хазяйство. Звiрята народ був симпатичний,
вiд старостi терпеливий, спокiйний. Землю пiп здав селянам, - у полi
роботи зовсiм не було.

Древнiм, забутим людьми спокоєм вiяло вiд усього в затишному, садком
захованому вiд села подвiр'ї старенького батюшки. Покрiвлi були з зеленим
м'яким мохом; дверi, поточенi шашелем, замикались не замками, а засовами,
якi приводились в рух ключками. Ключка просовувалась в дiрочку над засовом
i поверталась улiво чи вправо. От i замкнуто або одiмкнуто. Шиби на вiкнах
були з рiзнокольоровими одсвiтами - зеленими, як мох, фiолетовими, як
ряса, червоними, жовтими, залежно вiд вiку.
Земля на подвiр'ї встелена густим та витким, як волосся у негра,
шпоришем, а по йому дорiжки протоптанi, твердi, вiковi, - до льоху, до
комори, стайнi, до сажу. В покоях пахло житнiм хлiбом, старим медом,
кожухами, ладаном i канупером, - о. Савватiй нюхав.
По обiдi все замирало. Спали батюшка, Текля, конi, свинi, навiть кури
ховались пiд тинами i сидiли, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки
прокинеться життя у дворi. Вийдеш у садок, - бджоли гудуть, мухи на
скрипочках тягнуть тонкi дзвiнкi мелодiї, трiпочуть на листях, мов
метелики, плями сонця. Надвечiр, як тiнi падають не вiд хати на повiтку, а
вiд повiтки на хату, на ганку з'являється о. Савватiй. Вiн обережно
сходить на приступках униз i тихенько, мирно наспiвує:

- "Да iсправиться молитва моя..." А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?

I дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.
Я дивлюсь на небо, вправо, влiво й поважно одпо-вiдаю:
- Нi, мабуть, батюшко, не буде...
- Не буде, то й хвалить господа... "Яко кадило перед тобо-о-ю..."

I йде собi до ворiт. Там вiн стає грудьми на хвiртку й виставляє праву
руку на вулицю; селяни, проходячи, чмокають руку й одходять. А батюшцi не
треба зайвих рухiв робить.
- Як хлiба, Данило?
Данило пiдводиться вiд руки i, надiваючи шапку, одповiдає:
- Та, слава богу, нiчогенькi...
- Ну, слава богу, слава богу...

Так i жили ми собi.
Єдине, що було трошки незручне в цьому життi, це те, що я не мiг часто
i вiльно бачитись з Тереньом (поетом), - батюшка не любив його. Через те й
до парубкiв неохоче пускав.
- На вулицю, кажеш? "Яко кадило перед тобою..." А скажи, хлопче, Теклi,
нехай стара самувара наставить...
Сказано Теклi, самовар наставляється.
- Я, батюшко, хотiв би ввечерi до хлопцiв пiти.
Робота вся справлена... Недовго...
- До хлопцiв, кажеш? А, до хлопцiв, до хлопцiв... "Да iсправиться
молитва моя..." Щось там кнурець наш тихо дуже лежить. Га? Чи не сталось
йому чого-небудь. Подивись на його, Денисику...
Ну що ж? Увечерi, наспiвуючи "Да iсправиться молитва моя", я тихенько
перелiзаю через тин i йду на вулицю, у той бiк, де чується спiв.
I от тiльки таким способом я мiг перевiрити, чи правду казав Терень, що
в селi спiвають його пiсень.
Дiйсно, бiльшiсть модних пiсень належало творчостi Тереня. Деякi ж були
в лицях. Iшли, наприклад, повз хату Галини Моченої. Галинка колись служила
у пана в горницях. Послуживши рiк чи два, вислужила собi добру хату,
грунт, пару коней, овець, корiвку. Хата була гарна, з великими вiкнами,
садочком, так що часом i сам пан вечорочком завертає до Галi.
Уже пiдходячи до хати Галинки, хлопцi роздiлялись на двi партiї. В
однiй було всього два-три голоси, а в другiй останнi. Перед вiкнами всi
зупинялись i один голос здивовано починав:
Ой, чия ж та хатиночка скраю?
До його прилучались з його партiї й, також дивуючись, пiдхоплювали:
Ой, скажiть же, люди добрi, я не знаю...
Тодi друга партiя, весь гурт, як з гармати, випалював:
Панова!

I, ще не давши скiнчитись останнiй нотi, широко й розмашисте на все
село поясняв:

Ой, хатиночка та панова.
Перший голос не задовольнявся й зараз же запитував про iнше:
А чия то дiвчинонька-краля?
Його спiльники разом з ним додавали:
Та ще й зветься, як здається, Галя?
Гурт з вигуками, з ачхиканням i на цей раз гримав:
Панова!

Ой, здається, та дiвчина панова...
Потiм iшли iншi рiзнi питання. Часом такого змiсту, що пересказать його
зовсiм неможливо.
Од Галинки йшли далi до старости, до монопольщика, до писаря. Перед
писаревим подвiр'ям неодмiнно танцювали. А пригравали до танцю пiснею,
також Тереньовою:

Ой, чук-писарчук,
Грузький писар Захарчук.
В цiй пiснi оповiдалось, що в Захарчука легка совiсть i важка кишеня, в
якi уже не, помiщались громадськi грошi, а тому вiн їх одсилав у банк.

I менi, розумiється, не важко було повiрити, що Тереня не любили.
Наочним же доказом тому були щовечiрнi розгони полiцiї.
Причому кожний раз старались пiймати Тереня. Зловивши, садовили в
холодну, де не раз i били.
Але наслiдком цього на другий чи на третiй день з'являлась нова пiсня,
в якiй добродушно малювалась картина розгону спiвакiв i вияснялись причини
цього. Хлопцi знов збирались, знов ловили кого-небудь з них. Майже
щовечора по селi чувся дрiбний важкий топiт нiг, трiск тинiв, тюкання,
галас, тривожний гавкiт собак, матюки. Пiсля того наставала тиша, i тiльки
з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучi самотнi звуки степової
мелодiї.
А Терень складав собi тi пiснi не так вiд злостi на "барбосiв", як вiд
чогось iншого. Бог його знає, що йому було таке, але вiн сам признавався,
що наче сила яка пiдштовхує його в бiк: "Ану, ось на це скласти б
пiсеньку". I чи в полi з плугом ходить, чи з косою у лузi вимахує так, що
аж сорочка на спинi липне до тiла, чи їсть, чи лежить, все йому снуються в
головi пiснi. Часом i сам не радий тому.
Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нiчого не
продавали, усовiщали, арештовували, забирали в його папiр, книжки, тюрмою
грозились. Тереньовi те все тiльки привiд до нової пiснi. Старшина просто
радив на пiдставi циркуляру "про боротьбу з хулiганством на селах" вислати
по приговору чортового парубка аж на Сибiр, та й край. Але писар i iншi не
рiшались: бiльшiсть на сходi була б проти. Тут уже голота вступилась би за
свого, мiг би вийти непорядок i пониження властi.
Треба було винайти якiсь iншi способи. Але якi? Печiнки одбити? Одбити,
розумiється, легко, але не дасться бiсiв парубок на однi печiнки,
здоровий, буде противитись, не стямляться, як згаряча уб'ють. Почнеться
суд, тяганина, клопiт.

Все село, оскiльки я мiг судити, серйозно й напружено слiдкувало за цею
боротьбою, дiлячись на прихильникiв та противникiв Тереня. Але нiхто не
мiг сказати, чим скiнчиться вона.
А тим паче сам Терень. А втiм, вiн не дуже сушив собi голову тим
клопотом. Навiть те, що переслiдування начальства потрохи вiдганяли вiд
його парубкiв, здавалось, мало хвилювало його. Вiн мiг подовго й без
товариства бути. Жив вiн i так майже самотою, бо мати його, баба Секлета,
бiльшу частину року мандрувала по прощах. Коли вона виходила, Терень сам
собi варив їсти, якщо було з чого варити, i цiлi днi мовчав.
Але нi, неправда. Рiч, власне, в тому й була, що вiн не мовчав, а весь
час розмовляв, тiльки не з людьми, а зо всiм, що було круг його: кiньми,
курми, горобцями, сонцем, вiтром, своїми чобiтьми. Балакав цiлком поважно
i тим тоном, який вiдповiдав вiдношенню до його самого всiх його
спiвбесiдникiв. Коли чобiт не налазить на ногу, Терень спочатку докоряє
йому, потiм радить побоятися бога, а коли той не вважав нi на що,
поводиться рiшуче й без церемонiй.

Сонце вiн зустрiчав з веселою i дружньою посмiшкою. Тут уже не було
непорозумiнь. Як би воно не пекло, Терень вiдносився до того вибачливо,
прощаючи навiть серйознi дурницi свого приятеля. "Сонце на очi добре", -
немов виправдуючи свою слабiсть, часом казав вiн менi.
Часто, забiгши до Тереня по обiдi, коли в попiвському подвiр'ї все
спало, я чув у хатi поета розмову й зупинявся, не знаючи, чи варто
входити.
- Ану, так... - чувся голос Тереня. - Нi? Добре. Так не хочеш, не
треба... Не треба, як не хочеш, я силувать не буду. Ми спробуємо з другого
боку. Правда? От так... Ну, що ти на це?
Одповiдi нiякої. I знов Терень говорить:
- Ну, от... Тепер уже й зовсiм добре... Правда? Коли я входив,
виявлялось, що Терень умовляв держално рогача потриматися, поки вiн
дiстане цвяшка, щоб прибити його. Держално вередувало i не хотiло
триматися так, як ставив його Терень. Але, зрештою, вони погоджувались, i
Терень прибивав його.
А треба було пiти з ним у поле або в гай! О, тут у Тереня було стiльки
приятелiв, що вiн зовсiм не мав часу, - не то на балачку з людиною.
Щохвилини вiн зупинявся, комусь пiдморгував, прислухався, задоволе-но
посмiхався. Говориш йому що-небудь, а вiн раптом кива кудись угору на
дерево й приятельськи питав:

- Шиєш? Га?
- Хто шиє?
- А швачка... Он як на машинцi видєлує... Дiйсно, прислухавшись, чую,
що хтось дрiбно й весело шиє на швейнiй машинцi. То сiренька птичка. Як
вона зветься у людей, Терень того не знає, по-його - вона "швачка".

Але останнiми часами й з Тереньом щось стало робитися. Iнодi вiн зовсiм
мiнявся: ставав хмурим, мовчазним, набурмосеним. Дивився спiдлоба, понуро,
з ворожим пiдозрiнням. В такi моменти вiн напивався - сам або з парубками
- i був небезпечний для кожного, хто хотiв з ним сперечатись. Тодi виразно
було видно його широкi плечi й короткi жилавi руки, якими вiн помалу,
п'яно водив, неначе шукаючи, щоб ухопить щось i розчавчити ними.
- О, вже Одарку на левадi зустрiв... - тихо казали хлопцi, бачачи таким
Тереня.
Одарка була дочка заможного мужика Матвiя Копанки. Чи гарна вона була,
чи нi - про те нiхто не мiг нiчого певного сказати: як коли. Часом так i
горне до себе, а часом нудна, сiра, стомлена. Очi в неї були сердечнi, як
казав Терень. Сердечнi, розумнi, блискучi. Як хтось їй до вподоби - одними
очима може прив'язати до себе мiцнiше каната, яким ув'язують снопи. Бог її
знав, чи до вподоби їй був Терень! Пiснi його - я знав - напевне
подобались, бо так виспiвувала їх на своїй левадi, що через неї часом
трави накосити не мiг. її левада була поруч з поповою, i менi не раз
доводилось стрiчатись тут з Одаркою. Через це i Терень частенько зазирав
до мене.
I от бог його знав, чи радiла тим зазиранням Одарка, чи нi. Не тiкала,
нi, як Терень пiдходив до рiвчака, що подiляв левади, не ховалась, не
сердилась i не соромилась. Навпаки, побачивши нас, стане, бувало,
зiпреться на граблi та й поблискує своїми чудесними очима. Сама така
крупна, груди високi, хистко дрижать пiд рiвними брижами бiлої вишиваної
сорочки. Бiдний Терень переступав з ноги на ногу, як ведмiдь, якого
примушують танцювати, часто витирав хворi очi й, видно, в цей час
найбiльше вiдчував їх.
Раз я застав його з Одаркою на поповiй левадi. Вона зараз же з смiхом
перестрибнула до себе, а Терень, як тяжко п'яний, поплентавсь кудись униз,
чiпляючись ногами за все, що стрiчалось по дорозi.
В той вечiр, пам'ятаю, був вiн п'яний i понуро-мовчазний.
1 2 3 4



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.