Поезії скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Грінченко, Борис .: Поезії


Постраничное чтение книги онлайн Поезії.txt

Скачать книгу можно по ссылке Поезії.txt
1
Борис Грiнченко. Поезiї


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



ДОКИ?

Минає час, минають люди;
Ми всi ждемо того, що буде,
I кажем всi: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,

А все її нема, не йде,-
А час не жде, а час не жде!..
А час не жде, а час летить,
А серце змучене болить,

Бо довгий гнiт минулих днiв
Його украй вже пригнiтив,
I тяжко так, що, може, ми
Гiркими плакали б слiзьми,

Якби не гнiт цей днiв тяжких,
Щоб нас, за довгий час, усiх
I одслiд навiть з мук навчив
Ховать в душi без слiз i слiв.

I так на свiтi живемо,
На плечах лихо несемо.
I доки будемо так жить?
Нiхто не скаже - все мовчить!

1881



ДО ПРАЦI

Праця єдина з недолi нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годi лякатись! За дiло святеє
Смiло ми будему йти!

Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях i важкий,
Що аж до щастя i долi прямує:
Нумо до працi мерщiй!

Праця не згине мiж людьми даремне:
Сонце засвiтить колись,-
Дякою нас тодi люди згадають -
Нум же! До працi берись!

Хоч у недолi й нещастi звiкуєм -
Долю онукам дамо!
Ми на роботу на свiт народились,
Ми для борнi живемо!

Смiливо ж, браття, до працi ставайте,-
Час наступаєходiм!
Дяка i шана робiтникам щирим!
Сором недбалим усiм!

1881



КУРИ ТА ЛАСТIВКА

"Бiга, як курка з яйцем".

"Куд-куд-кудак! куд-куд-кудакi
Яєчко я знесла гарненьке:
Нехай iде та дивиться усяк,
Яке воно у мене чепурненьке.
Куд-куд-кудак! сюди iдiть!" -
Так Глиняста з хлiва кричить.
Рiд курячий на те репетування
Iз бур'янiв,
Iз смiтникiв
Збирається, щоб курчине придбання
Побачити, сокоче й сокотить,
Аж зирк - тут Ластiвка сидить,
На сонечку моторна чепуриться,
На диво ж те й не думає дивиться.
"А ти сидиш? Оце!..
Чом не летиш дивитись на яйце?
Ти глянь - яке!" - "Та годi сокотiти! -
Говорить Ластiвка.-Чого ще там глядiти?
Хiба вже я не бачила яєць?
Сама несла й виводила я дiти
I вам скажу я навпростець:
Ви галас любите чинити
Iз кожного яйця свого
I дивом робите його,
Мо'в рiч зробили превелику,
Яєць же на свiтi без лiку,
Бо яйця кожен птах собi несе,
I найдурнiший зробить се".
Омельку, братiку! от як тебе почую,
Як кажеш про свої великiї дiла,-
Так i згадаю Курку навiсную,
Що i вона своє яйце знесла...

1896.



ПОДИВИСЬ!

Подивись: весна устала,
Сипле пишними квiтками:
Подивись: веселим птаством
Ожили степи з лiсами;
Подивись: в безкраїм небi
Сонце-велетень палає;
Подивись: земнiї груди
Хлiбороб плугами крає;
Подивись: життя устало,
Днi лишають золотiї;
Подивись - i встань до працi
Повний сили i надiї!..

1885



СОРОКА

Покинувши лiси свої,
Сорока в город полетiла.
Там по садках тинялася без дiла,
Довгенько по гаях не бачено її...
Всi думали: пропала Бiлобока,-
Аж ось - сусiль![1] - вернулася Сорока!
Вернулася i зараз крик такий
Вона зняла, що лiс озвавсь луною:
"Сюди! сюди! злiтайтеся мерщiй!
Послухайте! до вас я з новиною!"
От стрепенувся лiс, летять пташки,
Летять великi птицi,
Орли, i Соколи, Зозулi i Шпаки,
Тихенькi Солов'ї i гомiнкi Синицi.
Злетiлися, посiли на гiллi -
А що то скаже їм та городянська штука?
"Послухайте мене, великi i малi!-
Озвалася вона,є в мене вам наука.
Ну, де ви живете? що знаєте, дурнi?
Самi все лiсовi пiснi
Спiваєте, як i спiвали!
Покиньте їх! не тi часи настали:
Тепер путящий спiв
Не тут, серед гаїв,-
Нi, тут дурнi патяки,-
А в городi - отам спiваки!..
Отам пiснi... Навчилась їх i я...
Вже годi слухать Солов'я,
Послухайте мене, спiвання ж бо яке!..
Скреке!.. скреке!.. скреке!.."

Вона ще довго скрекотiла,
А далi Шпак на те загомонiв:
"Та ну бо вже! Не буде дiла!
Ми це од тебе чули спiв,
А iншого, як ти не вмiла,
То й город не навчив.
Була ти й будеш скрехотуха,-
Чого ж ти нам дратуєш уха
Та бешкет робиш на весь гай?
Хай кожен так собi спiває,
Як хто зумiє i здолає,-
Усяким спiвам волю дай,
То й буде в нас спiвучий край!..

[1] Сусiль (дiалектне) - раптом, несподiвано.



ВЕСНЯНI СОНЕТИ

Весна iде! В повiтрi молодому
Далекий крик мандрiвних журавлiв
Вже розiтнувсь: ключем вони додому
У рiдний край летять з чужих країв.
Весна iде! Веснянки задзвенiли,
Лунає спiв по луках i гаях -
Мов устають новi могутнi сили
В людських серцях, придавлених серцях.
I в грудях знов солодкiї бажання,
I в грудях знов устали поривання,
I встала знов надiя молода.
О, весно, йди! всi ждуть тебе, кохана:
I небо жде, i жде весна приспана,
I лiс, i степ, i скована вода.

* * *

Весна прийшла! Гаї зазеленiли,
I перший квiт, квiт весняний процвiв,
I одинцем самотнiм на могилi
Цар степовий, орел могутнiй, сiв.
I скрiзь живе повiяло дихання,
I скрiзь життя устало молоде,-
Се час квiток, i спiвiв, i кохання,
Як бог ясний, сiяючи iде.
Його навкруг усяке серце чує,
I кожен квiт квiт другий поцiлує,

* * *

I кожен лист до листу прихиливсь
Iди у гай! Життя такої сили
Не стрiнеш ти нiде: iди у гай!
Спiвцi-пташки туди вже прилетiли -
Навчись у їх, навчися i кохай!
Iди у гай! Там не самi вже квiти,
I не самi пташки тепер снують,
I не самi веселi й вiльнi дiти
З квiток ряснi вiнки собi плетуть -
Нi, там тепер зливаються з устами
Уста палкi i, сплiвшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущiв.
I я iду у нетрю у густую
I звiдусiль гучноголосий чую
Природи спiв, новий веселий спiв.

* * *

Вона спiва, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усi блискучi сльози,
Що ще тремтять на травах i квiтках.
Воно зiйшло i сльози розтопило,
I в мене теж немає слiз гiрких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
I перед їм у серцi бiль затих.
I про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всi до краю
Усiм смутним на всiй землi смутнiй:
Щоб пiднялись затоптанiї сили
I щоб веснi всi душу вiдчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!

* * *

Вже в далинi високiй сяють зорi,
Густий туман над озером повис,
I спить земля, i води сплять прозорi,
I тихо спить густий зелений лiс.
Десь на селi далеко пiсня ллється,
То голоснiш, то затиха вона...
Iз стiн душних на волю серце рветься
Туди, де нiч панує запашна.
О, я пiду, бо не пiти несила,
Бо i менi нiч зорi засвiтила,
Бо i менi сприя весна моя.
Скорiш туди! Як вiльно дишуть груди,
Який простiр обняв мене зусюди,
Як пахне скрiзь i мiсяць як сiя!

* * *

Рясний садок i затишний я знаю
I знаю там ще вишню я одну -
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотинi
I так, як перш, до мене не схиляє
Гiлки свої квiтущi й запашнi?
Я жду її,- i в тишi одинокiй
Хвилини йдуть, неначе довгi роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не жде...
Хвилина... двi... i - ось уже я чую
Крiзь тишу ту безгучную, нiмую
Мов шелест там, немовби хтось iде.

* * *

Вона! вона! я бачу - мiж кущами
Рукав уже з сорочки забiлiв;
Ще мить одна - тремтячими руками
Я стан її дiвочий обхопив.
Ще мить одна - злилися ми устами...
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квiт мiж пишними квiтками.
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, вiти!
Нехай тепер нiхто, нiхто на свiтi
Не бачить, як я щастя повну п'ю!
Нехай нiхто - нi зорi, анi люди -
Не вiдає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!

* * *

Я нiч не спав,- заснуть не мав я сили,
I бачив я, як зорi веснянi
В досвiтнiй час i мерхли, i бiлiли,
I потiм всi погасли в далинi.
I як туман хвилястими клубками
I воду скрiзь, i землю повивав,
I свiт увесь з землею й з небесами,
Здавалося, в туманi потопав.
Туманi туман! на сходi не яснiло...
Невже й тебе, одвiчнеє свiтило,
Вiн погасив, i смерть все обняла?
Але ще мить - i промiнь рве завiсу,
Дощ золотий линув на все з-за лiсу:
То сонце йде, бог свiту i тепла!

* * *

Скорiш! Скорiш! од сiрого туману
Самi шматки зосталися - ще мить
I сонце ось, вiта свою кохану
I всю її промiнням золотить.
Горить! пала!.. Блискучою стягою
Старий Днiпро серед степiв прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений лiс до сонця засмiявсь.
I все живе. Дзвенять в повiтрi згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи i луки,
I свiт увесь, здається, задзвенiв.
Чого ще ждать? Скорiш, мерщiй у поле,
Мерщiй у степ! Я вп'юсь тобою, воле,
Серед моїх незмiряних степiв!

* * *

Лежали скрiзь замети снiговiї,
Давили все, загинуло життя,
I не було, здавалося, надiї
На кращих днiв квiтущих вороття.
Тодi весна крилом своїм махнула,-
I полилось i свiтло, i тепло,
I знов життя земля в собi почула,
I все навкруг засяло й зацвiло.
I степ старий,- i гордий, i багатий,-
Убрався скрiзь в ясно-зеленi шати,-
На їх з квiток процвiтанi лиштви.
Ожив, дихнув, i запашне дихання
Послав лiсам, горам на привiтання,
I свiт почув: воскресни i живи!

* * *

I свiт воскрес! I, працiвник великий,
Устав орач i плуг важкий пiдняв.
Де був колись пустир одвiчно-дикий,-
Вiн борозну найпершу проорав.
I цiлини великi скиби чорнi
Лягли в степу. Насiння золоте
Впаде на їх, - на нивi неозорнiй
Хлiб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на нашiм полi!
Колись i ти, сiвачу правди й волi,
На рiдний степ повинен ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без дiла,
Країна вся неначе занiмiла -
Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?

* * *

В степу рвачкий на волi вiтер вiє,
По свiту вiн гуляє, де схотiв,
I бачить: скрiзь недоля горе сiє,
I повен свiт нещастiв i жалiв.
О, вiтре мiй! Тобi нема припини
I можеш ти до бога долинуть,-
Скажи, коли нам ждать тiї хвилини,
Що доля всiм дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпiти вже несила,
I мука всiм серця давно стомила,
I вже снаги нема її знести -
Давно вже час!.. Вже серце знемагає...
Дмухнув рвачкий - i вже його немає,
Одмову теж - шукай у полi ти!

* * *

Та де вона? Невже її й не мати?
А вiтер знов неначе повiйнув -
"Гей-гей, воли, не гайтеся орати!"
Далекий згук за вiтром долинув.
Це там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степiв
I заклика на працю нелiниву -
Я в тих словах одмову зрозумiв.
Так, се вона, вiдмова на питання!
Зникають геть зневiра та вагання,
Що душу всю вже змучили украй.
Одмова тут - i проста й зрозумiла:
Працюй, борись, аж поки буде сила,
I всiх людей до працi закликай!

1888



ПРИХОДИТЬ ЧАС

Приходить час, приходить час, -
Сказати кожен мусить з нас,
Чи вiн народу вiрний син,
Чи тiльки раб похилий вiн,
Чи раб похилий, чи боєць -
Хай кожен скаже навпростець!
I де вiн стане: чи до тих,
Що в путах скованi гидких,
Народ i край свiй продають
Панам, що кров iз його п'ють, -
А чи до смiливих борцiв,
Що серед бурь, похмурих днiв
За рiдний край, за нарiд свiй,
За долю-волю йдуть у бiй?
Приходить час, зайнявся свiт
I вiльним душам шле привiт:
Озвiться всi, хто є навкруг:
Хто нищий раб, хто волi друг?

[1903]



СМУТНI КАРТИНИ

Убогiї ниви, убогiї села,
Убогий, обшарпаний люд,-
Смутнiї картини, смутнi-невеселi,
А iнших не знайдеш ти тут.

Не став би дивитись, схотiв би забути,
Так сили забути нема:
То рiднiї села, то рiднiї люди,
То наша Вкраїна сама!..

1883



* * *

Я кохаю тi хмари похмурi,
Що пiд час велетенської бурi
Як озвуться, то слово їх - грiм,
А ударять - перуном палким,-
I здригнеться земля серед бурi,
Як гуркоче розгнiваний грiм.
Я кохаю ту квiтку маленьку,
Що i вiтрик зламає бiдненьку:
У громами сполоханi днi
Захищать її любо менi,
Боронити вiд лиха бiдненьку
В блискавками сполоханi днi.




1



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.