Бригантина скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Гончар, Олесь .: Бригантина


Постраничное чтение книги онлайн Бригантина.txt

Скачать книгу можно по ссылке Бригантина.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Олесь Гончар. Бригантина
Оцените этот текст:

    Олесь Гончар. Бригантина



------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



I

Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю
скривленою осмiшкою. "Ану, що ви менi зробите?" В щiлинах очей виклик, з
губiв не сходить посмiшка, напружена й мовби далека. В усiй постатi
зухвальство, удавана веселiсть, бравада самозахисту. А пiд цим вдаваним
вловлюється прихований бiль, насторога, нервове жування чогось найгiршого.
Звiдки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою
упередженiсть i цей упертий затаєний спротив?
- Так оце ти i є Порфир Кульбака?
- Там написано.
Директор уважно вдивлявся в папери.
- Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував?
- А де нiч застане.
- У нас треба говорити точнiше: де саме?
- Уже ж весна: можна переночувати i в березi пiд човном... Або в клубi
на горищi...
- А вдень?
По зблiдлому вiд хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось
свiтле:
- Вдень рибку ловив.
- На якi ж гачки?
- По-вашому, на гаки-самодери гачив?
- А то нi?
Зухвальська посмiшка вбiк, i вiдповiдь ухильна, приправлена рибальським
жартом:
- Гачив, гачив - по тижню й Днiпра не бачив...
Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленiлого
вiку. Бездоглядне дитя плавнiв та шелюгiв днiпровських... Зблiдле стоїть,
знервоване, а оченята бистрi, смiшковитi - в них так i свiтиться iнтелект,
Хай нешлiфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибинi
очей, - такого не зарахуєш до розумово вiдсталих. Буйної, видно, вдачi
козак... Руки в саднах, черевики розтовченi, новенька синтетична курточка
на боцi вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер... I
десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить
рота... Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабiнету, покрадьки
перебiгає по вчителях ,у передчуттi психологiчної дуелi. "Не боюся вас.
Остригли - хай... А бити не маєте права!" Ось такого вам передають.
Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконьєр перед вами, -
бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм для
нього осiдлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам
мiзки своїми вибриками! Мабуть, уже вмiє бути винахiдливо злим i
жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього.
- Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матiр кинув...
Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно...
Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усмiхнувсь, - вже океанськi
заходять?
Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон:
- Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: - Я аж у
тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують.
- А ти чого там опинивсь?
- На кораблi дивитися - хiба не можна?
- Мабуть, i далi збиравсь мандрувати?
- Може, й збиравсь.
- Куди ж, як не секрет?
- Ну хоча б на лиман...
- А на лиманi що?
- Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього свiту! Хмарами -
його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно!
Хлоп'я враз якось змiнилось, останнi слова були сказанi-просто з
натхненням.
- А пiсля лиману ще кудись були намiри?
- А що? Куди душа забажав... Галасвiта!
Вчителi перезирнулися мiж собою, i найстарша з них, повновида сива
жiнка, запитала:
- Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн.
- А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта б
ти пiшов!"
- Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загиблої Атлантиди, - сказав
директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвiтах...
Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав?
- Я й вiд вас утечу.
- Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив
мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий,
що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако...
- Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте!
В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало:
- Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки - з кишень, бо кишенi
позашиваємо. I в очi менi дивись.
Нема ще в школi таких апаратiв, щоб психiку новачка наскрiзь
просвiтлювати, тож тiльки й залишається директоровi давнiй класичний
спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн порадує вас, цей новий
прибулець. Потрапляють сюди зi шкiл, з дитячих приймальникiв
найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють ногами, зрозгiнцi, а
руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом
не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахiдливостi, щоб
дошкулити вчителям, цiй публiцi не бракує.
Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм
зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони
кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь мить то зневагу
виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне.
Мiцний пiдкинули горiшок. Вiдчувається, має вiн свої уявлення про
життя: те, що для вас погане, для нього поганим не є, кожнiй найдикiшiй
своїй витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви в
своїх дисертацiях можете хiба що записувати: дисгармонiя поведiнки...
деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть...
- Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерiй Iванович, я - директор
школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька
республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно
допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло столу з ледь
помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм, як тiсто. Що людина
думає про тебе - нiчого на такiм обличчi не прочитаєш... - А це Борис
Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кiтелi. -
Справжнiй морський вовк, пiдводник... Натренований так, що може в
цiлковитiй темрявi навпомацки пробоїну залагодити...
Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника:
кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'їв на
флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй шиї. Справдi,
як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти
нього зовсiм не страшний. У директора вигляд якийсь дiвчачий,
iнтелiгентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз
бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi, звичайно ж, не хапатимуть
вихованця за карк...
- Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов повернулась
його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна,
вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить
розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить тобi,
що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi герої - це
такi, як мати твоя... Ото людина! Мертвi пiски повертає до життя,
кучугурнi нашi каракуми виноградниками вкрила... Матiр'ю весь колектив
гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не гнись,
стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого не зробили...
Чи, може, зробили?
- Нi.
- Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас отак
спiдлоба, вовчуком... Це, по-твоєму, справедливо?
Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу.
- Не знаєш, хто ми, якi ми, вперше нас бачиш i вже ось так, з
недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас ображаєш -
ти подумав про це? Тобi приємно було б вiдчути таке ставлення до себе?
Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм знов затулилося вiд дорослих
своїм недовiрливим, аж трохи глумливим посмiхом. Говорiть-балакайте,
мовляв, а в мене своє на умi: як би через отой ваш мур перескочити, що
бiлiв за вiкном... Коли Ганна Остапiвна запитала, як вчився, хлопець
вiдповiв без ентузiазму:
- З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже одна
на двох...
- Веслувати вмiєш? - поцiкавився Борис Савович.
Хлопець вiдразу ожвавiв:
- На каюках усi плавнi обходив!.. I моторку можу завести чи навiть
катера, - при цьому лукавий усмiх убiк. - Не дають, правда,
розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш".
- I часто "позичав"?
Що їм сказати... Могли б i самi догадатись, що перед ними стоїть
ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих на
ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов перед магом
iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж
просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж очеретами,
попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскакує на водi...
- Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв, -
мовби виправдуючись, пояснив хлопець, i раптом погляд прямий, майже
благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене
сюди?
- Такий букет за тобою, а ти ще й питаєш, - нахмурився директор. - Усi
- в школi, усi - вчаться, а ти...
- Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши. - Хай мати
мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки!
- А ти потiм щоб знов за своє?
- Я поклястися можу!
- Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не маємо права, - пояснила Ганна
Остапiвна. - Хто потрапив сюди, мусить перетерпiти чи навiть дещо й
спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу
покладає, може, останню надiю. I ти нашої школи не бiйся. Суворо - це
правда, але ми тобi зла не бажаємо, з часом призвичаїшся, сам належно
оцiниш свою поведiнку. Подумай, довкола тебе люди трудовi, чеснi,
роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити бездумно блукати по життю,
вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце
за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi грає, але i в твоєму
пiдлiтковому вiцi людинi пора вже замислюватись над собою, над своїми
вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою
дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син її, подумай! Колись,
може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а поки
що...
- Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор, неквапом
гортаючи особову справу Кульбаки.
- Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах
поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi злочини, звинувачують його,
певне, в усiх смертних грiхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому
приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою сам
цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати...
- Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор, вчитуючись у папери
особової справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий характер... Виняткова
впертiсть, перекiрливiсть, непослух...
- Такий славний хлопчик... Просто не вiриться, - сказала Ганна
Остапiвна, i тiсто обличчя її розплилось, пойнялося привiтнiстю.
- Пiдвищена реактивнiсть нервової системи, - далi вичитував директор, -
надмiру загострений iнстинкт свободи... Нахил до фантазiй, спалахи
агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут всякого добра! А ти ще й
дивуєшся, чого тебе направили до нас.
Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж втрутився в
розмову:
- Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв складаємо про
тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та
iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам у
тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш.
- Як?
- Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе
було, воно тут i вмре.
- Нiчого в мене не було! - викрикнув хлопець. - Поналiплювали все,
вигадали!
- Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совiстi, -
приспокоїв його директор. - Нi в чому такому тебе не запiдозрюємо. I
повiр, що для твого ж добра ми зараз шукаємо з тобою спiльної мови...
I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось нiякої фальшi,
проте вiдстань мiж ним i Порфиром не зменшувалась, саме становище
правопорушника вiддiляло хлопця вiд цiєї людини з Її владою, витримкою, з
якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього
цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi бiлi пальцi, що час вiд часу
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.