Крапля крові скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Гончар, Олесь .: Крапля крові


Постраничное чтение книги онлайн Крапля крові.txt

Скачать книгу можно по ссылке Крапля крові.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
Олесь Гончар. Крапля кровi
Оцените этот текст:

    Олесь Гончар. Крапля кровi



------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Людське життя... Воно як свiчка: дмухнув вiтер, i - вгасла. Тiльки ж
одна од першої до останньої хвилини присвiчувала людям до працi, побiля
неї майстрували колиску, розчiсували косу, писали вiршi. Iнша пiдпалила
сусiдовi стрiху. А ще iнша - прокурiла десь у глухiм кутку i здимiла, не
вiддавши нiкому жодного променя.
Та найболючiше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорiтись. Як ось
ця.
Прокiп Гордiйович потер рукою чоло, немов намагаючись вiдiгнати сувору
думу. Але вiд неї немога вiдчепитись. Вона вросла в серце сумом, гострою
засторогою, покликала iншу думу. Про iншу свiчку. Ту, якiй призначено в
фатальнi хвилини засвiчувати достотнi побiля себе, вiддавати себе по
крихiтцi, без мiри, без жалю.
"То, може... ти сьогоднi пошкодував тiєї крихiтки?"
I знову те питання. Напевне, вiн так i не розв'яже його до кiнця життя.
Либонь, так. Бо хто знає, де та грань, за котрою - безсилля людського
мозку, де грань мiж подоланим i нездоланним? Так, вiн сьогоднi знову
пройшов по нiй i не втримався. Хоч... нiчого не пошкодував. I це - не
заспокоєння. Цим не вибрати гiркоту з душi.
Прокiп Гордiйович i далi сидiв непорушне, важко похилившись на стiл.
Його велика, трохи незграбна постать рiзко малювалась проти затiненого
каштаном вiкна, - здавалося, вона вмерзла в зеленувато-голубу поверхню.
Цiєї митi вiн був би вельми зручною моделлю для художника-рiзьбяра.
Круте надбрiв'я, великий, прямий нiс, суворо стисненi губи. Глибока риска
навскiс вiд рота, зморшки на чолi.
Крiзь каштановий намет за вiкном пробився пучок променiв, заплутався в
буйнiй, обпаленiй життєвими блискавицями чупринi, затрiпотiв срiбним
вогником.
В густiй тишi кабiнету надто голосно цокав маленький годинник на столi,
знову й знову навертаючи думки в одну колiю.
Так, пружину цього годинника завела iнша рука, а час вiн рахує вже лише
йому, професоровi хiрургiї Прокопу Гордiновичу Холоду. Прокiп Гордiйович
нiби знову бачить, як порiг кабiнету переступає молодий худорлявий хлопець
в лiкарнянiй пiжамi. На щоках його - двi круглi, мов у дiвчини, ямочки,
очi великi, довiрливi. В руцi тримає годинника, крутить з нiяковостi
головку вже й так до кiнця заведеної пружини. На його обличчi - посмiшка,
готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. I прiзвище в хлопця нiби
зумисно до оцих ямочок i рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко.
- Професоре... Ви пробачте... Хто менi робитиме операцiю?
Холода не здивували анi цi вiдвiдини, анi це запитання.
- Маю робити я.
- А це... - посмiшка стала вкрай нiяковою, вона ледве трималася на
вустах, - дуже небезпечно?
- Бачите... Сiдайте сюди. Все безпечно й небезпечно...
- Нi, не те... - перепинив Вадим. - Я... Ну, як би вам. Та от... Ви,
звичайно, не повiрите. Подумаєте, що там вiн... Але... Я iнженер, фiзик. Я
розрахував апарат, яким можна просвiчувати металевi предмети. Ну, скажiмо,
рейки. Апарат зовсiм вiдмiнної од попереднiх конструкцiй. Ультразвуковий.
Ми з хлопцями вже конструюємо його. То... Якщо небезпечно... Щоб вiдкласти
операцiю... Адже я знаю - прочитав усе по своїй хворобi, один день чи
мiсяць для неї важать однаково. Ми б скiнчили... Й тодi вже...
- Ультразвуковий?.. Просвiчувати? Прокiп Гордiйович склав на купу
папери, посунув на край столу.
- Щодо операцiї... Хто може достеменно сказати: важить чи не важить.
Така склалася думка. Хоч взагалi майже всi хвороби прогресують з часом...
Апарат... - живе зацiкавлення трiпотiло вогником в його мiнливих
темно-сiрих очах. - Ви знаєте, отакий збiг... Я теж морокую над чимсь
подiбним. Тiльки менi - просвiчувати не сталь, а значно м'якiше... А може,
й твердiше. Людей. Ну ж, ну... Цiкаво, вiд чого ви танцюєте. В мене поки
що найскладнiше - електрод...
I Холод, i Соловейко забули, що звело iх в цьому кабiнетi. В'язали
розмову, аж поки за вiкном, у небi, не зайнялася вечорова зiрка.
Вадим першим помiтив її, вказав за вiкно:
- Моя зiрка. А може, наша? - i посмiхнувся.
Ця зiрка щовечора заглядає до кабiнету Прокопа Гордiйовича, моргає йому
на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря так само займеться й
сьогоднi, i завтра, й позавтра. Займеться зоря...
А може, й вона вже давно згасла i крiзь свiти променить тiльки її
свiтло. Згасла зоря... Згасло людське життя. Людини теж уже нема, а ми
говоримо: вона серед нас. Погасла зiрка розiллється свiтлом по iнших
планетах. Людина лишається серед живих своєю лагiднiстю i добротою,
любов'ю i ненавистю. Щоправда, декотрi прагнуть вкарбуватися пам'ятником,
злою, нав'язаною iншим, волею, але те - тлiннiше за перше. Так нiщо не
зникає в безкрайому свiтi. I Соловейко незримо житиме в близьких людях
своєю посмiшкою, своїм, може, й невиказаним коханням, своєю, нехай ще
невеликою, працею. А в Прокоповi Гордiйовичу його життя проросло думкою.
Про апарат. Отим, що лишилося в пам'ятi з Соловейкової розповiдi.
Холод впiймав себе на таких думках, зiтхнув. Це вже, мабуть, роки.
Ранiше вiн думав iнакше. Простiше: операцiя. Смерть. Виграв чи програв.
Хоч гiркоту в душi нiс таку саму.
Прокопу Гордiйовичу гризота ще й тому, що мимоволi сказав хлопцевi
неправду. Йому довелося робити по швидкiй допомозi iншу операцiю, рятувати
жiнку, матiр, на котру чекало дома троє дiтей. Оперувала молодого iнженера
його помiчник, доцент Золотар. Прокiп Гордiйович прийшов, коли життя
Соловейка вже неухильно падало по той бiк не видимої, але вiдчутної
лiкарями гранi. Але, напевне, й вiн би нiчого не зробив. Все виявилося
складнiшим, нiж показали аналiзи, нiж навiть гадали вони, лiкарi.
Холодовi думки урвалися зненацька.
Розчахнулися, нiби в них вдарили мiцним дубовим тараном, дверi,
затремтiла, розсипалась на друзки тиша кабiнету. А її й далi трощив
високий, дзвiнкий з радостi, голос:
- Вiкторiя, Прокопе. Вiкторiя!
Чоловiк, котрий вбiг до кабiнету, зштовхнув Холода з стiльця, вхопив
попiд силу, пiдняв i закрутив довкола себе, аж папiрцi сполоханою
голубиною зграйкою спурхнули з столу i розлетiлися по пiдлозi.
Холод обережно, але рiшуче визволився з цупких рук. Чоловiк ще ступив
слiдом, вiдтак втомлено махнув рукою.
Вiд Прокопа Гордiйовича був нижчим мало не на голову, але - мiцний,
кремезний. На здоровiм виду палахкотливими рум'янцями - радiсть. Вiн
бурхав нею, клекотiв, готовий щедро розплескати її на всiх, а найперше -
на Холода.
- Ух... Мало не пiдiрвався, - сказав захекано. - Важенний ти став,
набираєш кiлограми. А пам'ятаєш, як ногу вивихнув i я тебе вiд озера до
гуртожитку тербичив? Пiвтора кiлометра. - Вiн уже визбирав папiрцi, але й
далi збуджено кружляв по кабiнету, потирав руки. Вони в нього - бiлi,
чутливi, справжнi руки лiкаря. I рухи їх - легкi, красивi, здавалося, вiн
розгладжує оксамит. - Розумiєш - циганка. Отакенна! Через праве
передсердя, - мовив уже тихiше, бо упiймав щось в нашорошенiй тишi
кабiнету, в Холодовiй постатi. Запитав стурбовано:
- Щось сталося? Може, отой хлопець, фiзик?.. Прокiп Гордiйович ствердив
Бiланiв здогад ледь вловимим порухом повiкiв.
Iншого разу вiн би сам застусав Олександра. Адже в
того - незмiряна радiсть. Сьогоднi Бiлан зробив першу
операцiю на серцi. Операцiю, котрої прагнув i на котру не
зважувався багато рокiв.
- Так... - Холод мiцно потиснув рукою за плече Бiлана. - Так...
- Що ж у нього?
- Тромб. Ще менi довелося по швидкiй допомозi... Варвара Iванiвна
робила. Ти знаєш, скiльки вона таких операцiй... Але не стало i її сил...
Я вперше побачив, як у неї тремтiли руки. Навiть затискувач не на венозну
судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме пiдiйшов...
- Що ж. Прокопе, - по довгiй мовчанцi тихо мовив Олександр Кiндратович.
- Ви зробили все, що могли. Сумлiння твоє не мусить квилити. I... не
починати ж нам тiєї розмови... Пам'ятаєш мою першу невдалу операцiю? Хотiв
я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднiшнього дня. Ти
розумiєш, рентген показав, що голка...
Несамохiть Бiлан знову розповiдав про свою операцiю. Про страхи, про
вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його
пальцiв випорскує людське життя. Вiн знову серцем виболiвав операцiю.
- Ти... не слухаєш, - нараз зупинився, нерiшуче торсонув Холод" за рукав.
Потiм щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столi. - Прокопе,
ми вже запiзнюємося.
Рiзко, пронизливо загув за вiкном, унизу, високою трубою завод, i гук
той, здалося Прокоповi Гордiйовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей
свердлячий звук пробудив його.
- Запiзнюємося?
- А так. Вибирати ж маємо... Тебе.
Холод справдi забув за те. Всi думки з голови витисла чорна жалоба.
Тiльки зараз Прокiп Гордiйович пригадав, що сьогоднi мали вiдбутися вибори
голови Хiрургiчного товариства республiки. Знав вiн i те, кого
порекомендовано на цю посаду. Такi таємницi найперше влiтають у вуха тих,
хто б мусив довiдуватись про них останнiм. Звичайно, виповiв її йому
Олександр. I Холод тодi перед ним не крився, що прийме її без вагання. А
тепер... Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
- Гаразд. Я тiльки мушу... Запис на останню сторiнку. В iсторiю
хвороби.
- Напише асистент чи Варвара Iванiвна. Вона он там, пiд дверима. А в
дворi - нашi абiтурiєнти. Теж хочуть пiти на твої вибори, - примружив у
спiвчутливiй i пiдбадьорливiй водночас усмiшцi живi очi.
Прокiп Гордiйович ще мить повагався i повiльно перегорнув останню
сторiнку сумної лiкарняної повiстi Вадима Соловейка.
Доцент Золотар сидiла за маленьким столиком у коридорi. Побачивши
Прокопа Гордiйовича, тiпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На її
блiдих щоках - два вологi слiди.
- Що це ви, Варваро Iванiвно, - нахилився над нею Олександр
Кiндратович, - у всiх на очах...
- Коли ж... такий розумний i хороший хлопець, - мовила зовсiм не
по-лiкарськи, а просто по-жiночому доцент. I чоло її болiсно зморщилось, а
на вiях знову заблищали сльози.
- Крiпiтеся, - суворо мовив Холод. I, також суворо, але трохи м'якше: -
Там, у кабiнетi, iсторiя хвороби Соловейка.
В Прокопа Гордiйовича вiдчуття, нiби вiн щойно ступив босою ногою на
гостру склянку. I мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обiйти ту
стежку. Але щось не дозволяє йому того. На лавочцi, пiд липою, сидить
досугий, бiлий як лунь дiд. Дiд Соловейка. Сидить уже давно в камiннiй
нiмiй скорботi. У нього немає слiз. У нього вже немає нiчого. Йому не
можна говорити слiв утiхи. Треба шанувати людське горе.
- Якось би забрати його звiдси, - вказав Бiлановi очима на схилену
постать Холод. - Але куди? Одинокий вiн. Хлопець казав, є в них якiсь
родичi на Солом'янцi.
- Виклич машину...
- Нi, вже сам. Бо хто зна, чи є там хто-небудь.
- Прокопе Гордiйовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дiдуся. Вам
же нiколи...
- Лiля. Ми ж хотiли...
Вони стояли поруч. Холодiв Олег i Бiланова Лiля. Олег - високий,
незграбний - нестеменне батько. Тiльки очi - неспокiйнi, i брови тонкi,
нервовi. Лiля - тендiтна, струнка, на диво гарна. Надто несподiвано
гармонували в нiй тугi чорнi брiвки i буйна хвиля золотого, шовкового
волосся.
Дiвчина стрiпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
- А хто ж його, Олегу... Ми на кiнець встигнемо. Олег мовчав, не
наважуючись заперечити Лiлi. Прокiп Гордiйович iшов униз звивистою дорогою
поруч Олександра Кiндратовича, а в душi до одної гризоти долучилось ще
щось, нiби образа, нiби невдоволення. Нi, Прокопу Гордiйовичу достеменно
вiдомо, що саме. Чому Олег не вловив батькового настрою? Чому не
вiдгукнувся душею? Адже ж нiби не камiнне має серце. Батько знає: Олегiв
свiт зiтканий нехай i з книжного павутиння, але тонко, душа його здригає
вiд кожного дотику. Навiть бiльше, нiж би хотiлося йому. I в кого вiн
такий? Поїдуть рибалити, батько лаштує вудки, а Олег побреде кудись i
часом повернеться аж надвечiр. А то вклякне над кручiєю, годинами
дивитиметься, як закручує вона смертельну спiраль. Що там бачить? А може,
не бачить нiчого? Покличе його Кiндратович, а вiн навiть не оглянеться.
"Хiба я вам заважаю?"
I от сьогоднi... "Мабуть, син просто не помiтив, - шукає собi
заспокоєння батько. - А може, втiкав од чужого горя, боявся виказати перед
Лiлею слабоду
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.