Останні орли скачать книги бесплатно

Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус!
Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
   Контакты
Поиск Авторов  
   
Библиотека книг
Онлайн библиотека


Электронная библиотека .: Укр-лит .: Старицкий, Михайло .: Останні орли


Постраничное чтение книги онлайн Останні орли.txt

Скачать книгу можно по ссылке Останні орли.txt
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
Михайло Старицький. Останнi орли


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



I

Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель приєднав разом з iншими
землями й Київ до Росiйської держави. Не одна буря й напасть прокотилися
над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз її
грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей
ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в своїх
руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi
Правобережною Україною, вiддати до рук мучителям своїх кревних
єдиновiрцiв, аби тiльки викупити Київ навiки. Тепер уже йому не було чого
потерпати за своє iснування, - захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою
росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i
руїн знов зводились великi київськi святинi - Лавра, яка згорiла майже
дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з
попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра
I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани,
запорожцi, а також магнати великої й малої Росiї, та й увесь православний
люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у
Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвятої
богородицi, велику соборну церкву, що iснує й нинi; її заснували ще 1073
року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент
зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння її
вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем
i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба,
прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром,
по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й
велика дзвiниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небi й навiяла своєю
надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од великої церкви
уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi
келiй i простяглись густi алеї черемхи, лип i безу; весь двiр оточив
високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков - святих
апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського,
святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначальної тройцi, святого
Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою.
По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi
покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й
святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й
з вершини гори, з захмарної височини оглядає донинi на пiвсотнi верст
околицi, що лежать бiля її пiднiжжя...
Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сiї, яко
на сих горах возсiяє благодать божа, i град великий має бути, i церков
багато має бути споруджено".
Так, Київ уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд
захистом святинi й охороною єдиновiрної держави спокоєм i безпекою; але
поруч з Києвом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном
знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний
народi В одiрванiй вiд своїх братiв i славного Запорожжя Правобережнiй
Українi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв
руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на
безталанну, осиротiлу Україну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на
Українi страшна, кривава примара унiї й почалася дика розправа...
Позбавлена єпископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних,
безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська
церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими
командами, що налетiли на неї. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й
рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював її вiд
кревної святинi... Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в
блакитному небi золотий хрест лаврської дзвiницi. Близький, але
недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й
надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв!
З'явилися по всiй Українi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали
православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим
дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю
боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала
нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося гнiвом i.одчаєм серце
народу, i спалахнуло востаннє козацьке серце!
Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi
страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну
Україну. Кров'ю ворогiв i своєю страдницькою кров'ю залили вони землю, але
вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до
київських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не
дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг
терновий вiнок, не залишили й iмен своїх на скрижалях iсторiї, але, як
говорить єпископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням
перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з
мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi
вiки".
Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось i виблискувало
на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом
срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що
збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра... В глибинi
небесної блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi
повiвало нiжними пахощами молодої зеленi й меду... З садiв линули спiви
солов'їв, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка... Все було
сповнене нiжними пестощами першої весни.
На широкому лаврському подвiр'ї, викладеному кам'яними плитами,
ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши
шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудової
дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi алеї
квiтучої черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто,
розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи
свої сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною
лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр;
тiльки в час благовiсту вставали з своїх мiсць чисто всi прочани, побожно
хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'ї
стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з
вулика...
- Ой, лишенько! - не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з
гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою
голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб
роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю?
Висока, височенна... Такого високого немає нi дуба, нi явора! Оно хрест аж
за хмари ховається...
- А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, - звичайно, святi! -
промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. - Будували сю дзвiницю
дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за
рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде... Так ото
п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не
дуже постився абощо... тiльки не витримав... а одинадцять братiв
заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на
нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика освятили все, а
люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що ж би ви думали? -
звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло неї. - На
свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари...
- Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi.
- I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? -
поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно
пошитiй свитцi.
- Там, тамечки всi до єдиного, - пояснила стара прочанка. - Одинадцять
братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий
довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки
помирати в Київ, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та
так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн, дванадцятий, -
до них: "Що ж ви, брати мої любi, не зоставили менi, дванадцятому,
мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так
одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до
стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася -
мусив зiгнути її...
- Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, -
через те їх i звали "бiлоголовими".
- Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай раєм! - захоплювалася
молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а
серце так i завмирає...
- Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак на дерев'янцi,
спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним по рiдному
нашому благочестю, нiхто грецької вiри не утискує, нiхто церков не руйнує,
а ще прикрашає, i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, -
вiд того й благолiпно тут усе.
- Так, такi - обiзвалися на цi слова старiшi прочани. - Тут
благодать... а в нас... Хiба в нашому богом забутому краї можуть
удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять їх,
повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви...
- Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники
нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у розмову одна молодиця з
виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. - Накинулись на
нас, як скаженi собаки... Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили,
батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували,
скалiчили, майже все мiстечко спалили.
Усi похмуро замовкли.
- Матiр божа! - сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як
полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: - У мене,
Петре, й душi немає за нашого тата: i вони ж титарi..
- Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке вигадуєш! Де
Погребище, а де Лисянка?
- I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий
козак.
- Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник лядський їздив
ото по економiях, ганяв по ревiзiї... обдирав нещасних селян i забирав у
наших попiв землi та оддавав їх ксьондзам... Ну, так от заїхав вiн, на
лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв наїхала сила. От
прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому
робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне
розiслали їх по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та
жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки ламаємо, а вiдсiчi дати проти
гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах i
загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi
були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати... Та от знайшлась
молодиця, - якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, -
знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i закатують... Ми
краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм -
так недаремно!"
- Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче.
- Ну й пiшли... прости наш грiх. Лавро свята, - перехрестилася
молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани
були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник їхнiй
утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала молодиця
з погрозливим рухом.
- Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув хтось у шапцi з
випущеним червоним верхом. - Ну й що ж?
- Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, - потiм налетiла
команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому.
- Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь чоловiк середнього
вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як
видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх
православних закликає до себе... указом.
- Авжеж, на неї, неньку, тiльки й надiя! - обiзвалися жiнки, а чоловiки
зiтхнули.
Майже од самої дзвiницi до головної папертi стояли рядами старцi й
калiки:
цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без
правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката,
спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi.
Далi, за цiєю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були
поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в
багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi
повiки очей.
Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але
буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.
- Ти чого сюди влiз? - виштовхував милицею якогось нового прибульця
сусiд.
- А що, братцi? - обстоював той своє мiсце. - Се дiм божий
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100



Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:)
Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.