Большой архив книг в txt формате. Детективы, фантастика, фэнтези, классика, проза, поэзия - электронные книги на любой возраст и вкус! Книга в электронном виде почти всегда лучше чем бумажная( можно записать на кпк\телефон и читать везде, Вам не надо бегать и искать редкие книги, вам не надо платить за книгу, вдруг она Вам не понравится?..), у Вас есть возможность скачать книгу бесплатно, и если она вам очень понравиться - купить бумажную версию.
------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------
I
Минуло сто рокiв вiдтодi, як Богдан Хмель приєднав разом з iншими землями й Київ до Росiйської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матерi городiв руських за це столiття: не раз її грабували, палили, руйнували i поляки, i татари в шаленiй боротьбi за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусiдами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навiть поступитися Польщi Правобережною Україною, вiддати до рук мучителям своїх кревних єдиновiрцiв, аби тiльки викупити Київ навiки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє iснування, - захищений од зовнiшнiх ворогiв, пiд опiкою росiйських царiв, вiн почав швидко розквiтати й розвиватися; з пожарищ i руїн знов зводились великi київськi святинi - Лавра, яка згорiла майже дощенту у двадцятi роки вiсiмнадцятого столiття, вiдродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархiв i монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрiвни. Малоросiйськi гетьмани, запорожцi, а також магнати великої й малої Росiї, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмiв у Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успiння пресвятої богородицi, велику соборну церкву, що iснує й нинi; її заснували ще 1073 року преподобнi Антонiй i Феодосiй Печорськi, а потiм вона була вщент зруйнована татарами в 1240 роцi; i аж пiсля двохсотлiтнього запустiння її вiдбудував князь Симеон Олелькович; i нинi, пiсля численних розорень мечем i вогнем, вознеслася вона з 1729 року сiмома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсiяла внутрiшньою лi-потою. Незабаром, по закiнченнi храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому свiтовi, й велика дзвiниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небi й навiяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч i лiворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерховi мурованi будiвлi келiй i простяглись густi алеї черемхи, лип i безу; весь двiр оточив високий мур, а в серединi його з'явилося багато менших церков - святих апостолiв Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергiя, радонезького чудотворця, живоначальної тройцi, святого Миколая та iншi, а головний вхiд прикрасився чудовою брамою. По Святiй горi серед виплеканих, пишних садiв повитикалися зеленi покрiвлi кам'яниць; вся гора заблискотiла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвiниця стала сторожем над усiма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донинi на пiвсотнi верст околицi, що лежать бiля її пiднiжжя... Сповнилося пророцтво преподобного лiтописця: "Чи бачите гори сiї, яко на сих горах возсiяє благодать божа, i град великий має бути, i церков багато має бути споруджено". Так, Київ уже виблискував красою, й щасливi мешканцi його тiшилися пiд захистом святинi й охороною єдиновiрної держави спокоєм i безпекою; але поруч з Києвом, всього тiльки за сiмдесят верст, за польським кордоном знемагав i падав у боротьбi з ляхами й ксьондзами рiдний, православний народi В одiрванiй вiд своїх братiв i славного Запорожжя Правобережнiй Українi почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависникiв, винищувачiв руського племенi. Мов шулiки, мов гайвороння, налетiли звiдусiль на безталанну, осиротiлу Україну унiати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Українi страшна, кривава примара унiї й почалася дика розправа... Позбавлена єпископiв i вищого духiвництва, вiддана в руки лише темних, безправних селян i майже таких самих сiльських попiв, бiдолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетiли на неї. Мов пiдстрелена ластiвка, трiпотiла вона й рвалася до рiдного гнiзда; та кордон польський вiдокремлював її вiд кревної святинi... Тiльки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небi золотий хрест лаврської дзвiницi. Близький, але недосяжний, вiн усе-таки пробуджував у серцях нещасних мученикiв i вiру, й надiю, - i не вгасала вона багато й багато рокiв! З'явилися по всiй Українi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала нерiвна, згубна боротьба, - нарештi переповнилося гнiвом i.одчаєм серце народу, i спалахнуло востаннє козацьке серце! Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi страшнi хвилi повстання й затопили кривавою повiддю всю Правобережну Україну. Кров'ю ворогiв i своєю страдницькою кров'ю залили вони землю, але вiдстояли рiдну церкву од злохижих ворогiв i принесли свiй хрест до київських святинь! Мир вашим тiням, темнi, невiдомi свiтовi страдники; не дочекалися ви за життя пишних трiумфiв, дiставши в нагороду за подвиг терновий вiнок, не залишили й iмен своїх на скрижалях iсторiї, але, як говорить єпископ Гервасiй, "нелюдськими за вiру стражданнями й терпiнням перед усiм християнським свiтом слави зажили, яку не зiтруть вiки, i з мучеництва вашого дiло славне потече повiстями, iсторiями у всi прийдешнi вiки". Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось i виблискувало на позолочених банях i хрестах печорських церков, обливало м'яким свiтлом срiблистi хвилi квiтучих садiв i лягало теплими тонами на уступах гiр, що збiгали до широко розлитого безбережною синявою Днiпра... В глибинi небесної блакитi поволi пливли й танули прозоро-бiлi хмаринки. В повiтрi повiвало нiжними пахощами молодої зеленi й меду... З садiв линули спiви солов'їв, а десь високо бринiла срiблиста трель жайворонка... Все було сповнене нiжними пестощами першої весни. На широкому лаврському подвiр'ї, викладеному кам'яними плитами, ряботiли мальовничими гуртками прочани: однi мовчки стояли, поскидавши шапки, коло папертi головного храму, iншi сидiли навкруги пречудової дзвiницi, третi, посхилявшись на паркани, що вiдгороджували цiлi алеї квiтучої черемхи вiд церковного подвiр'я, тихо розмовляли, а деякi просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотiв, пiдкрiплюючи свої сили убогим снiданком i милуючись з височини сизою безмежною далиною лiсiв i широким плесом батька Днiпра, що розлився коло пiднiжжя гiр; тiльки в час благовiсту вставали з своїх мiсць чисто всi прочани, побожно хрестилися й потiм знову починали промiж себе тиху розмову; на подвiр'ї стояв стриманий гомiн, як ото бджоли гудуть, повилiтавши навеснi з вулика... - Ой, лишенько! - не вгавала вiд подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дiвчина, задираючи вгору свою голiвку, уквiтчану золотистою кульбабою й лiловими фiалками, щоб роздивитися хрест на дзвiницi. - I хто мiг побудувати таку дзвiницю? Висока, височенна... Такого високого немає нi дуба, нi явора! Оно хрест аж за хмари ховається... - А хто б же мiг таке чудо та диво збудувати, - звичайно, святi! - промовила до дiвчини лiтня жiнка в намiтцi. - Будували сю дзвiницю дванадцять братiв, будували, молилися й пестилися; тiльки що збудують за рiк - а воно i ввiйде в землю, що вибудують - а воно i ввiйде... Так ото п'ять лiт минуло. Один брат не витримав, кинув i пiшов собi; може, вiн не дуже постився абощо... тiльки не витримав... а одинадцять братiв заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рiк будувати баню, а на нiй золоте яблуко й хрест... Збудували, ченцi i владика освятили все, а люди цiлу нiч стояли на колiнах та молилися... I що ж би ви думали? - звернулася оповiдачка до всiх слухачiв, що стовпилися коло неї. - На свiтанку вся дзвiниця вийшла з землi i вперлася хрестом у самi хмари... - Господи, спаси й помилуй! - побожно зашепотiли слухачi. - I всi, кажуть, цi брати, що будували дзвiницю, в печерах? - поцiкавився молодий, схожий на дiвчину, парубок у простiй, але гарно пошитiй свитцi. - Там, тамечки всi до єдиного, - пояснила стара прочанка. - Одинадцять братiв присвятилися й лягли рядочком у склепi печерному, а дванадцятий довго поневiрявся по бiлому свiтi та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Київ, прийшов i одразу до братiв, що лежали вже нетлiннi, та так тiсно мiж стiнами, що й мiсця не зоставили... От вiн, дванадцятий, - до них: "Що ж ви, брати мої любi, не зоставили менi, дванадцятому, мiсцечка та найменшого брата до себе не пустили?" I як вiн це сказав, так одразу одинадцять братiв зсунулися ще щiльнiше й пустили дванадцятого до стiни: вiн зараз же лiг i проставився; тiльки права нога не помiстилася - мусив зiгнути її... - Ох, прости, господи, нашi грiхи! - зiтхнули жiнки в бiлих намiтках, - через те їх i звали "бiлоголовими". - Ох, та й гарно ж тут, у святому мiстi, - рай раєм! - захоплювалася молода дiвчина. - Куди не глянь - усе чудо та диво! I очей не одiрвеш, а серце так i завмирає... - Ти, дiвонько, ось що скажи, - обiзвався старий козак на дерев'янцi, спираючись на милицю, - вiльно тут усiм молитися православним по рiдному нашому благочестю, нiхто грецької вiри не утискує, нiхто церков не руйнує, а ще прикрашає, i множаться вони щедротами царiв i цариць православних, - вiд того й благолiпно тут усе. - Так, такi - обiзвалися на цi слова старiшi прочани. - Тут благодать... а в нас... Хiба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православнi церкви? Проклятi унiати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайнi, хлiви... - Ох, так уже напосiлися на нас напасники, гвалтiвники, насильники нашi, що кiнець усiм приходить, - втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям i блискучими вiд гнiву очима. - Накинулись на нас, як скаженi собаки... Оно в нас, у Погребищi, церкву розвалили, батюшку повiсили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалiчили, майже все мiстечко спалили. Усi похмуро замовкли. - Матiр божа! - сплеснула, руками молода дiвчина, зблiднувши, як полотно, при словi "титар", i звернулася пошепки до парубка: - У мене, Петре, й душi немає за нашого тата: i вони ж титарi.. - Що ти, Прiсю? - здригнув i парубок вiд тривоги. - Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка? - I ви попустили таке безправ'я, таку наругу? - обурився нарештi старий козак. - Та з того й пiшло, - пожвавiла молодиця, - начальник лядський їздив ото по економiях, ганяв по ревiзiї... обдирав нещасних селян i забирав у наших попiв землi та оддавав їх ксьондзам... Ну, так от заїхав вiн, на лихо, i в наше мiстечко, а за ним i жмикрутiв-панiв наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у свiтi божому робити? Мало людей у селi: молодi то на роботи пiшли, то економи навмисне розiслали їх по далеких селах, а дома зосталися самi хворi, та дiди, та жiнота, та малi дiти... Зiбралися ми, руки ламаємо, а вiдсiчi дати проти гвалту-насильства не можемо... А тут ще панськi отамани ходять по хатах i загадують - кличуть до панського двору гарних дiвчат i молодиць... Ну, всi були спершу заголосили i намiрилися в лiс утiкати... Та от знайшлась молодиця, - якось затнулась i загадково посмiхнулася оповiдачка, - знайшлась i одрадила: "Однаково, - каже, - переловлять i закатують... Ми краще пiдемо та за потiху - потiшимось i 'самi... хоч i закатують потiм - так недаремно!" - Ну, ну! - зацiкавилися розповiддю слухачi й приступили ближче. - Ну й пiшли... прости наш грiх. Лавро свята, - перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. - До ранку всi чортовi пани були передушенi, а наших i слiд завiяло!.. Один тiльки начальник їхнiй утiк... прогавила якось Одарка... Ех, у мене б не втiк, - додала молодиця з погрозливим рухом. - Козак-молодиця! Любо глянути! - схвально вигукнув хтось у шапцi з випущеним червоним верхом. - Ну й що ж? - Та отож, - кинула йому, блиснувши очима, молодиця, - потiм налетiла команда та й розправу вчинила по-розбiйницькому. - Та ви б сюди до нас тiкали, - подав голос якийсь чоловiк середнього вiку, в довгiй коричневiй свитцi, пiдперезанiй широким зеленим поясом, як видно, мiщанин, - у нас просторо й вiльно, та и сама ясна цариця всiх православних закликає до себе... указом. - Авжеж, на неї, неньку, тiльки й надiя! - обiзвалися жiнки, а чоловiки зiтхнули. Майже од самої дзвiницi до головної папертi стояли рядами старцi й калiки: цих останнiх було найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю i на дерев'янку, прив'язану ремiнцями до кульшi. Далi, за цiєю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв'язуванi до дерев'янок, зате в багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi повiки очей. Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця. - Ти чого сюди влiз? - виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд. - А що, братцi? - обстоював той своє мiсце. - Се дiм божий
Бесплатно скачать книги в txt Вы можете тут,с нашей электронной библиотеки:) Все материалы предоставлены исключительно для ознакомительных целей и защищены авторским правом. Если вы являетесь автором книги и против ее размещение на данном сайте, обратитесь к администратору.
Детективы